Чтение онлайн

Дивітесь, вийшла погуляти,

Мов краля, пані молодая

З двома маленькими дітьми.

Із коча пан мій вилізає

І посила за молодим.

А потім діточок вітає

І жінку, кралю молодую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, розмовляючи, пішли

Собі в покої… Незабаром

І молодого привели

‹(З весілля та в гусари).›

Назавтра в город одвезли

Та й заголили в москалі!

Отак по нашому звичаю

Не думавши кончають!
–

А молода? мабуть, без пари

Судилось господом зносить

Красу і молодость… Мов чари,

Розсипалось та розлилось,

І знову в люде довелось

Проситись в найми? Ні, не знову:

Вона вже панна покойова,

Уже Марисею зовуть,

А не Мариною! Найпаче

Сердешній плакать не дають,

Вона ж сховається та й плаче.

Дурна! їй шкода мужика

Та жаль святого сіряка.

А глянь лиш гарно кругом себе,

І раю кращого не треба!

Чого ти хочеш, забажай,

Всього дадуть, та ще й багато!

«Не треба,- кажеш,- дайте хату!»

Цього вже лучче й не благай,

Бо це… сама здорова знаєш…

Дивися, огирем яким

Сам пан круг тебе походжає,

Уже чи добрим, чи лихим,

А будеш панською ріднею,

Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати

У пана просити.

Звелів не пускати,

А як прийде, бити,

Що тут їй робити?

Пішла ридаючи в село.

Одним одно дитя було,

Та й те пропало….

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій боже милий,

Даруй словам святую силу -

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого господа любить

І брата миловать…

Насилу

Прийшла додому, подивилась:

Цвіти за образом святим,

І на вікні стоять цвіти,

На стінах фарбами хрести,

Неначе добрая картина,

Понамальовані… Марина!

І все Марина, все сама!

Тілько Мариночки нема.

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть, та й пішла

Аж до палат, під тином сіла

І ніч цілісіньку сиділа

Та плакала. Уже з села

Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало

Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином; проганяли,

Уже й собаками цькували -

Не йде, та й годі…

А Марина в сукні білій,

Неначе білиця,

Богу молиться та плаче,

Замкнута в світлиці.

Опріч пана, у світлицю

Ніхто не вступає,

Сам і їсти їй приносить,

І просить, благає,

Щоб на його подивилась,

Щоб утерла очі…

І дивитися не хоче,

І їсти не хоче.

Мордується лях поганий,

Не зна, що й почати?

А Марина в'яне, сохне

У білих палатах.

Уже й літо минулося,

Зима вже надворі,

А Марина сидить собі,

Уже й не говорить,

І не плаче… отак її

Доконав, небогу,

Той правитель… а все-таки

Не вдіє нічого,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вродилась.

Раз увечері зимою