Чтение онлайн

Та що маю діять,

Коли таке сподіялось;

Рік уже минає,

Уже й другий. З дружиною

Ярина гуляє

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука-пузанчика

Чолом оддавати.

[1845, с. Мар'їнське - 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

(Містерія)

Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главыі в людех.

Псалом 43, ст. 14 й 15

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди.

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидше розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали.

Бо так сказав Петрові бог:

«Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох».

I

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала.

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю,

І з Юрусем гетьманенком!

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Он де клуня. А там мені

І фіг, і родзинок -

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали;

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зустріло!

Вранці-рано, в пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь - гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати -

Оту воду… чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині; як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася