Корпорація ідіотів

Лариса Денисенко

i)

ii)

iii)

iv)

v)

vi)

vii)

viii)

ix)

х)

хi)

хii)

хiii)

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Все книги автора

Эта же книга в других форматах

Приятного чтения!

Лариса Денисенко

Корпорація ідіотів

Моїм друзям, з якими мене звела

державна служба, присвячується

Всім вам - карколомним гульвісам,

шибеникам, майстрам перевтілень,

пиятцтва та розбудови держави

за одну ніч.

Романтикам, скептикам,

професіоналам, знущянцям,

нехтувальникам, творцям.

Тим, хто служив, служить,

але ніколи не прислуговував.

Я вас люблю. Хист не проп'єш!

Цей твір є фантазією автора. Подібність до реальних осіб або подій є випадковою.

i)

Сучасний свiт влаштовано так, що швидше за iнших у ньому помiчають тих, хто, перепрошую, псує повiтря, нiж тих, хто виглядає класично-книжковим взiрцем для маленьких хомо-сапiєнсiв, котрi час вiд часу приходять до батькiв iз фiлософiчним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що - навпаки. Бiднi малюки, ще не вiдомо, кого їм доля послала за батькiв, i що цi скаженi люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсiм не зважали на ту важливу обставину, що деякi iнгредiєнти змiшувати не рекомендується, iнакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовiдсотково хорошим, i не завжди погане є стовiдсотково поганим. Однак завжди негативне дiставало незмiрно бiльше уваги, нiж позитивне. Воно яскравiше, драматургiчнiше. Що там казати: воно просто набагато цiкавiше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансiв залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморiд не можна не звернути уваги. Сморiд може не вiдчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в нiс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустiть iз дупи пару - вiдразу хтось вiдгукнеться. Можна не ворожити на кавi, щоб дiзнатися, що вам скажуть, але вже непомiченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер iз таємничою i, в принципi, нi на що не здатною посмiшкою Мони Лiзи, навряд чи звернуть увагу. Хiба, може, подивляться вздовж зi здивуванням: "Чого б то так щиритися?" У теперiшньому свiтi немає сенсу так усмiхатися, а якщо вже тобi так кортить, аж до сверблячки, саме посмiхатися, то посмiхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити - зовсiм малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настiльки багатi, що можемо дозволити собi даремно витрачати час, навiть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирi помiдори на нiч, горох теж пiдiйде, а також тушкована капуста, потiм розривайте власне тiло вибухом, чужi нiздрi та вуха влучним бздiнням, i непомiченими ви не залишитеся. Бзднути у вiчнiсть, харкнути у вiчнiсть, залишити свiй власний слiд! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помiтний. Стривай, вiчнiсть, розсунь свої колоноподiбнi ноги, i я увiйду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксi. Якщо вiн зламається й засмокче папiрець на парнiй сторiнцi, я пiду додому вчасно, а якщо на непарнiй, то, вiрогiдно, буду стирчати тут до скону. "О, привiт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобi дуже пасує", - кажу я Вiкторiї, котра проносить свої божественнi ноги повз мене. Взагалi-то я сподiвався, як тiльки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом мiсце, що в нас iз нею народяться нiжнi стосунки. Але вони не народилися. Хтось вiдмовився їх зачати. Втiм, мудрий Iгорко, один iз найперспективнiших сучих синiв iз моїх тутешнiх колег, ще тодi, коли в мене виникла думка причарувати Вiкторiю, сказав менi: "Пупа надiрвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жiнкам, як вона, потрiбнi такi собi просто симпатичнi хлопцi, як ти? Симпатичнi, але без посади i бабла? У неї там зволожується лише на босiв, керiвникiв та iнших керманичiв, а на таких, як ти, сухо, нiби в пустелi". Звiсно, зливи я не дочекався.

Iнодi, коли її бачу, думаю, що менi пощастило. Вiдверто кажучи, Вiкторiя - рiдкiсне стерво. Та часом, коли передi мною пропливають шикарнi, безмежнi ноги, думати можу лише про неї, про мене i про простирадло, що лежить i чекає на цi ноги на софi в моїй хатi. Яка рiзниця, стерво в твоєму лiжку чи нi? Лiжко - це ще не все життя, чи не так? Ех. "Нiчого не буде", - каже мiй шлунок, вiн завжди лiзе в мої думки. "Нiчого тобi не свiтить, тому працюй мовчки, чого висунувся iз цим дебiлкуватим комплiментом? Вона не поведеться". Я проводжу рукою по шлунку, щоб вiн не бовкав, набридло. "Чорти. Сорочка ще вранцi була бiла, тепер на нiй вiдбитки моїх пальцiв, клятий ксероксний порошок".

"Який це тобi светр? Це - сукня. Продери очi", - каже Вiкторiя, скептично зосереджуючи погляд на тому мiсцi моєї сорочки, де темнiють плями. "Сукня? Для сукнi воно закоротке", - кажу я, вдаючи з себе розумника. "Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало", - вiдказує вона. Я чомусь вiдразу подумав про краватку, хоча невiдомо, як i чим краватку могло зажувати, начебто її нiхто не кидав собi в рота. "Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалi тут стирчиш?" - каже Вiка у вiдповiдь на мої нiмi розумовi пологи i йде. Ксерокс. Падлюка. Нiякої солiдарностi не виказує з трудящим людом. 15-та сторiнка. Чорти б його взяли. Тобто гибiти менi тут до скону. Звiсно, у ксерокса взагалi паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постiйно щось у тебе вкладає, а потiм виймає вдвiчi, а то й удесятеро бiльше. Постiйно цей папiр у черевi. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кiлькiсть копiй. Стукає по твоїй спинi, коли ти випадково схопив i вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти вiдразу ж цей жалюгiдний папiрчик не вiддаси. "Нiколи, - кажу сам до себе, - нiколи в наступному життi я не хотiв би бути ксероксом. Пiшло воно, таке життя". Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що вiн мене про щось попереджає. "От чого б тобi не зжерти 14-ту сторiнку, га? Гидотне ти створiння все-таки, - кажу я до нього.
– Для тебе не було жодної рiзницi, а ти все одно: 15-ту". Та вiд стусана в його сiрий бiк усе ж таки утримуюсь. Бо жалiю.

Втiм, те, що я сьогоднi працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар'єри. "Державна кар'єра", ви чули про таке? Деякi люди iнколи заради кар'єри успiшного державного високопосадовця вiддають акцiї банкiв, що їм належали, вiддають пiдприємства, монополiю яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб цi матерiальнi блага, вiдданi iншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при вiдповiдному збiгу обставин вдала державна кар'єра дозволить отримати ще й не такi винагороди. Нинi я перебуваю майже в такiй ситуацiї. Крiм одного "але". Коли я сюди припхався, щоб отримати королiвську благодать, у мене нiякого майна не було, та про цю сумну iсторiю - згодом. Кар'єра ж не поспiшає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному мiсцi, анi руш.

Може, сьогоднiшнє кcероксове ворожiння нарештi дало менi єдиний так довго очiкуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось iз дорученням-перевiркою "Васятко" (це мiй керiвник, Василь Васильович Гончаренко), у цiлому офiсi нiкого немає, лише один я - невгамовна бджола - на мiсцi. Сиджу i строчу папiрцi на благо рiдної Батькiвщини або окремих своїх спiввiтчизникiв. Тiльки крильця шурхотять. Я i мiй комп'ютер у пристрасному ритмi мчимо, щоб дарувати країнi щасливе майбутнє. Подобається? Але - дзуськи, щось менi пiдказує, що в моєму випадку може трапитися тiльки навпаки. От запiзнюсь я, скажiмо, хвилини на три, аж тут раз - i Васятко. Всi в офiсi працюють як бджоли, а мене якраз i нема. Таке вже було? Здається, разiв iз десять, точно.