Чтение онлайн

А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

— Лізь туди, Вернигоро!

— А цур йому!

— Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

— Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!

Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зай-

шов?

— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, ш;о борода на сажень волочиться.

— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

— Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?

— А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

— Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:

— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає:

— Агов, побратими, чи ви ще є?

— Є!

Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тяг ли:

— Це ваше.

Витягли, спустили знову мотузок. Він прив’язав другий мішок:

— І це ваше.

І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну:

— А це моє, — каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:

— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору, а тоді й пустимо, він упаде й уб’ється.

А Котигорошко догадався, що вони вже надумали щось, — узяв прив’язав до мотузка каменюку й гукає:

— Тягніть мене!

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!

— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж ви!

Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град! Він і заховався під

дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:

— Хто це вас накрив?

А діти кажуть:

— Як не з’їси, то ми скажемо.

— Ні, — каже, — не з’їм.

— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

— Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі. А то все — я полечу, а тут піде дощ — вони в гнізді й заллються.

— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ!

— Добру ти мені загадку загадав! Ну та дарма, треба летіти! Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво — даси трохи води, а то не долечу й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа — полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо.

а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається:

— Чого це ти мені якогось не такого м’яса дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

— От чого, — каже.

Тоді гриф полетів і приніс цілющої води; як покропили тією водою, литка й приросла.

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:

— Ви мене зрадили, мушу вас покарати.

Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.