Кришталеві небеса

Земля — центр Всесвіту; навколо Землі на кришталевих сферах обертаються Сонце, Місяць, планети і незліченні зорі… А в захмарній високості над ними всемогутній і всюдисущий Бог…

Так гадали мудреці ще в сиву давнину.

Нам, сучасникам космічних польотів, смішно чути такі слова. Радянський штучний супутник штурмом узяв одну з найбільших твердинь церковників, “кришталеве небо”, і відтоді бідолашний “Бог” позбувся останнього притулку. Не з “божої волі”, а велінням дерзновенного розуму людська нога ось-ось ступить на незайману поверхню Місяця; в лабораторіях учених створюються неіснуючі в природі чудесні сполуки; наближається час розкриття найвеличнішої таємниці природи — таємниці життя й свідомості. Ми на власні очі пересвідчились у всемогутності науки; ми не віримо в “нерукотворні чудеса”, бо змалечку виростаємо матеріалістами. І нас часом навіть дивує, що наші пращури були такі наївні й безпорадні. Адже все в природі пояснюється так просто!

Просто?.. А уяви-но, читачу, що ти народився п’ять сторіч тому, в похмуру й зловісну епоху Середньовіччя. Ще не народився Ньютон, ще не пролунало дерзновенне Галілеєві: “А все-таки вона крутиться!”, і мікроскоп Левенгука ще не розкрив перед людиною химерний світ мікроорганізмів. Зате є догми Аристотеля, є чаклуни й алхіміки, є могутня, жорстока церква.

Уяви: над планетою завис страшний, всеосяжний морок. Тільки де-не-де блимають каганчики та палахкотять вогнища інквізиторів. Калатають дзвони. Лунає загрозливе: “Покайся!”.

…І раптом перед тобою виникла осяяна світлом людина в скафандрі — гість з іншої зоряної системи.

Ні, ні — хай ти не з полохливих і хай ти не тільки освічений, а навіть найвидатніший учений свого часу. Однак ти не знаєш ні радіо, ні телебачення, ні лазерних випромінювачів, ні вертольотів, ні електронно-обчислювальних машин. Як ти поясниш надзвичайну могутність цього створіння?

Ти скажеш: це посланець бога або ж… диявол!.. Третього для тебе ще не існує. І хоч скільки торочитиме космічний гість про радіолокацію та про відносність часу і простору — ти не зрозумієш анічогісінько, бо ще потрібно тобі бодай у думці розтрощити оті “кришталеві небеса”, які закривають реальну дійсність, — постати проти уявного бога і проти аж надто реальних попів. А це — болючий, складний, тривалий процес, і його не прискориш штучно.

Саме таку ситуацію змалював у своєму науково-фантастичному оповіданні “Дослід” талановитий чеський письменник Вацлав Кайдош. І як переконливо, як красиво прозвучала в нього прадавня легенда про старого, що запродав душу чортові за молодість, — легенда, на сюжет якої Гете створив свого невмирущого “Фауста”!

Гість з іншої планети, біопсихолог Мефі (згадай: Мефістофель!), хоче дати найученішій людині Землі, доктору Фаусту, найцінніше в світі — знання. Але егоїстичний старий зажадав іншого: молодості. Заради неї він ладен продати свою “безсмертну душу”.

Біопсихолог Мефі пропонує чудодійний препарат, який не тільки рятує від хвороб, а й перебудовує на краще свідомість людей. Але кого цікавить такий препарат? Фанатик-чернець заявляє, що хай краще всі мешканці міста вимруть від чуми, аби тільки вони не втратили віри в бога.

Дослід біопсихолога Мефі зазнав невдачі. Але він вірить, що настане час, і люди на Землі позбавляться релігійної облуди.

А тепер, читачу, уяви іншу ситуацію: ти, наш сучасник, незабаром інженер, зненацька потрапляєш у десяте століття. Ти маєш вогнепальну зброю і сірники, знаєш більше за наймудрішого з мудреців тієї епохи. Здавалося б, перед тобою всі повинні впасти ниць, як перед всеземним самодержцем, живим богом на Землі…

Так спочатку й думав сержант Джеральд Робертс, коли після загадкового вибуху на військовій базі опинився в далекому минулому. (Оповідання Пола Андерсона: “Людина, що прийшла надто рано”). Однак сталося по-іншому. Вже в перші дні перебування серед неписьменних, простих ісландців сержант-американець виявився безпорадним. З нього глузували, а він не міг відстояти себе, бо не вмів працювати фізично, не мав тих найелементарніших навичок та знань, без яких людина десятого століття не могла боротися за своє існування. Сержант Джеральд Робертс нічого не навчив ісландців. Він не діяв, а тільки говорив, отож його розповіді про надзвичайні досягнення науки й техніки двадцятого століття сприймалися просто як гарні побрехеньки. Не зумів цей американець довести й свою культурну вищість. “Справжнього лоску в нього не було, — з жалем констатує старий ісландець Уольфсон. — Він не годен був заримувати бодай двох віршованих рядків! Неосвічені й відсталі, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах!”

Дещо в іншому плані розвиваються події в оповіданні Гаррі Гаррісона “Смертні муки прихідця”. Автор показує двох “носіїв культури”, землян, на далекій планеті Вескера. Перший із них, торгівець Джон Гарт, поважає наївних і простодушних мешканців планети, поступово передає їм знання землян, привчає до пращ. Другий — місіонер отець Марк — взяв за мету “навернути вескерян до лона церкви”, отож повсякчас торочить їм усякі релігійні небилиці. Справа кінчається тим, що вескеряни, аби перевірити істинність християнського вчення, розіп’яли на хресті місіонера, сподіваючись його воскресіння. Але цей жорстокий експеримент не піде марно: разом із смертю отця Марка рушилось назавжди і те “кришталеве небо”, яке намірився воздвигнути над вескерянами фанатичний піп, аби відгородити їх від справжніх знань.

У збірці науково-фантастичних оповідань, яку ти, читачу, тримаєш у руках, немає оповідання під назвою “Кришталеві небеса”. її названо так тому, що вся вона має гостре антирелігійне спрямування. Кожен з авторів збірки по-своєму руйнує оті залишки застарілих уявлень, за які ще чіпляються церковники.

Кілька оповідань у збірці написано в гумористичному плані. Таке, наприклад, оповідання радянського письменника Всеволода Ревича “Штурмовий тиждень”, — своєрідний вступ до книги.

З лукавою посмішкою розповідає автор історію “сотворіння Землі”, а на додаток ще й нескінченного Всесвіту. Ні, “Бог” Всеволода Ревича зовсім не отой могутній вседержитель, в ім’я якого церковники всіх мастей знищили мільйони людей, а симпатичний дідусь, який чухає потилицю, замислившись над нерозв’язним питанням, хоче стукнути кулаком по столу (а стіл ще не створено!) і дуже пишається з себе, що винайшов креслярський пристрій, так званий кульман.

“Ви порушуєте мені графіки! — кричав він на завспіргала (завідувача відділом спіральних галактик і газових туманностей)… — Що ж, по-вашому, я повинен сотворити світло раніше, ніж сотворю Сонце? Та це ж курям на посміховисько!” І сам себе перепитує: “Яким курям?” — адже курей ще не створено!

“Клята логіка” виявляється сильнішою за “божу волю”; “Бог” так і не дійшов висновку, мусять чи не мусять перетинатися паралельні лінії в безконечності, не збагнув до кінця розробленого ангелом-теоретиком проекту будови матерії і підписав, не читаючи, список проектів 2 443 877 видів комах.

Ми читаємо — і посміхаємось разом з автором; справді, можна поспівчувати такому “Богові”! Сотворити Всесвіт — нелегка справа!

Таку ж співчутливу посмішку викликає і чорт з оповідання американця Артура Порджеса “Саймон Флегг і чорт”. Взявшись за розв’язання знаменитої теореми Ферма, чорт… захопився математикою!

А фера (добрий дух!) з оповідання американця Роберта Шеклі “Царська воля”? Виконуючи наказ царя Алеріана, який живе в 2000-му році до нашої ери, він нишком тягне з крамнички Боба Грейнджера пральну машину, вентилятор, холодильник, — адже це такі речі, які в далекому минулому не купиш ні за які скарби світу!