Шрифт:
Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу - ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
– Гуп-гуп-гуп!
– Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
– А куди ти, Лисичко?
– питає її Вовчик-братик.
– Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
– Та чого?
– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
– А коли так, то йди, тільки не барися.
– Я зараз вернусь!
– мовила Лисичка.- Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
– А що, вже відбула хрестини?
– питає Вовчик.
– Та вже,- мовить Лисичка.
– А що там народилося?
– Хлопчик.
– А як же його охрестили?
– Початочок.
– Ото ім'я! Я ще й не чув такого,- мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
– Зараз, сватуню, зараз!
– То що, Лисичко?
– питає Вовчик.
– Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
– Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
– Я зараз, Вовчику!
– мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
– О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
– А що ж там народилося?
– Та дівчинка.
– А як її охрестили?
– Серединка.
– Ото! Я ще й не чував такої назви,- здивувався Вовчик.
– У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
– Іду, сватоньку, йду!
– Ти куди йдеш, Лисичко?
– Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
– Що за диво, що він тебе так часто за куму просить?
– мовив Вовчик.
– Бо дуже мене любить, Вовчику.
– Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
– А що, вже відбула хрестини?
– Та вже.
– А хто ж знову народився?
– Хлопчик.
– А як же ж його охрестили?
– Остаточок.
– Ну, що ж, нехай здоров росте!
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
– Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?
– Звичайно, пора, Вовчику-братику,- Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
– А ти ж не голодна?
– Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться - ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.
– А, так ти така, погана Лисице!
– скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі - шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: