Чтение онлайн

— Ви так думаєте? — досить байдуже озвалась панна Ізабелла. — Може бути… А поки що він буває або безцеремонним, що йому іноді личить, або страшенно нудним, чого не можна пробачити навіть винахідникам. Коли я на нього дивлюсь, мені пригадується кумедна пригода з Ньютоном. Адже він був велика людина, правда ж? І от одного разу, сидячи з якоюсь дівчиною, він узяв її за руку… й почав чистити її мізинцем свою люльку!.. Ну, якщо в цьому виявляється геніальність, то красно дякую за геніального чоловіка!.. Давайте пройдемося трохи по лісі, гаразд?

Кожне слово панни Ізабелли падало Вокульському на серце, ніби крапля солодкого бальзаму. «Отже, Охоцький їй подобається (бо кому ж він не подобається?), але заміж вона за нього не вийде…»

Вони йшли вузенькою доріжкою, що пролягла поміж двома ділянками: праворуч росли дуби й буки, ліворуч — сосни.

Поміж соснами раз у раз миготіла то червона кофточка пані Вонсовської, то біла накидка панни Евеліни. На одному з перехресть Вокульський хотів був звернути вбік, але панна Ізабелла зупинила його:

— Ні, ні, туди ми не підемо, бо можемо втратити з очей товариство, а мені ліс подобається тільки тоді, коли я бачу в ньому людей. В цю мить, наприклад, я розумію його…От подивіться… Правда, ота частина схожа на величезний костьол? Ряди сосон — то колони, там бічний неф, а тут головний олтар… Бачите, бачите? Он поміж гіллям показалось сонце, немов у готичному вікні… Який тут різноманітний пейзаж! Тепер перед нами будуар, а оті низенькі кущики, немов пуфи. Не бракує навіть дзеркала, що залишилось після позавчорашнього дощу… А он вулиця, правда? Трохи крива, та все ж вулиця… А ще далі ринок чи майдан… Ви бачите все це?

— Бачу, коли ви мені показуєте, — відповів Вокульський з усмішкою. — Але ж треба мати дуже поетичну уяву, щоб спостерегти цю подібність.

— Справді? А мені завжди здавалось, що я — уособлення прози.

— Можливо, ви ще не мали нагоди відкрити всіх своїх якостей, — сказав Вокульський, невдоволений тим, що до них наближалась панна Феліція.

— Ви що, панове, не збираєте грибів? — здивувалась панна Феліція. — Чудові рижики, і така їх безліч, що нам не вистачить кошиків, мабуть, доведеться сипати їх просто в віз. Дати тобі кошика, Бельцю?..

— Ні, дякую.

— А вам, пане Вокульський?

— Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, — відповів Вокульський.

— Оце гаразд! — вигукнула панна Феліція. — Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала.

Вона кивнула їм і одійшла.

— Ви образили панну Феліцію, — сказала панна Ізабелла. — Не гаразд, вона так добре до вас ставиться.

— Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс.

— Мені дуже приємно, — відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. — Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи він буває жахливий. Якби я була тут сама, то, напевне, не бачила б вулиць, костьолів та будуарів. Коли я сама в лісі, він мене лякає. Він перестає бути декорацією і робиться чимось незбагненним і страшним. Голоси птахів стають наче дикими, часом болісними, а іноді мені здається, ніби вони глузують з мене за те, що я потрапила між потвори…

Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією — все це живе й існує для себе.

— Він має рацію, — тихо мовив Вокульський.

— Як, і ви б це вірите? Отже, ви гадаєте, що цей ліс не призначений на потребу людям, а має якісь свої цілі, не гірші за наші?

— Я бачив величезні ліси, в яких людина показувалась раз на кілька років, проте вони росли буйніше, ніж наші…

— Ах, не кажіть так! Це знижує цінність людини й навіть суперечить святому письму. Бог віддав землю людям на меншання, а рослин і тварин на потребу…

— Коротше кажучи, ви вважаєте, що природа повинна служити людям, а люди — привілейованим, аристократичним класам?.. Ні, пані. І природа, і люди живуть для себе, а владарювати ними мають право ті, у кого більше сили та хто більше працює. Сила і праця — єдині привілеї в цьому світі! Через те нерідко тисячолітні, але безвладні дерева падають під сокирою жаднюги-колоніста, але ніякого перевороту в природі це не викликає. Сила і праця, пані, а не титул і не походження…

Панна Ізабелла була роздратована.

— Тут ви можете говорити мені, що хочете, тут я повірю всьому, що скажете, бо навколо бачу тільки ваших спільників.

— Невже вони ніколи не стануть і вашими спільниками?

— Не знаю… можливо… Я тепер так часто чую про їхню силу, що колись можу повірити в їхню могутність.

Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі.

В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським.

— Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? — закричала вона.

— Я протестую! — озвався Старський. — Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею…

— Це правда, Бельцю?

— Правда, правда! — закричав Старський.

— Хай буде правда… — мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю.

Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала: