Чтение онлайн

Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з’явився Жецький і зажадав побачення з бароном.

Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.

— Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, — почав Жецький. — Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…

— Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?

— Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…

— Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…

— Це не все, — перебив його Жецький. — Вчора я одержав від вашої шановної дружини оцього листа…

Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:

— Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.

Жецький позеленів від гніву.

— Пане бароне, дуже мені неприємно, але… один з нас є жертвою обману… грубого обману, пане бароне!.. Ось вам доказ…

Він вийняв з кишені два папірці й один з них подав баронові. Барон глянув на нього й закричав:.

— Значить, це той шахрай Марушевич?.. Але клянуся честю, він оддав мені тільки шістсот карбованців, та ще й довго розводився про зажерливість пана Вокульського…

— А це що? — спитав Жецький, подаючи баронові другий папірець.

Барон проглянув документ згори донизу і знизу догори.

Губи його побіліли.

— Тепер я все розумію, — сказав він. — Це розписка фальшива, і підробив її Марушевич. Я не позичав грошей у пана Вокульського!..

— І все-таки пані баронеса назвала нас шахраями.

Барон устав з крісла.

— Пробачте, пане, — сказав він. — Від імені моєї дружини уклінно прошу пробачення і незалежно від будь-якої сатисфакції, яку я готовий вам дати, зроблю все від мене залежне, щоб виправити кривду, заподіяну панові Вокульському… Так, пане, я поїду з візитами до всіх моїх приятелів і скажу їм, що пан Вокульський — джентльмен, що він заплатив за коня вісімсот карбованців і що ми обидва стали жертвами інтригана й негідника Марушевича, Кшешовські, пане… пане…

— Жецький.

— Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…

— Жецький.

— …шановний пане Жецький.

На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.

Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V — Все-таки купці — люди з гонором.

— Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, — відповів Леон.

— Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..

— Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.

— Сподіваюсь — не купецький! — гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.

Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.

Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо куди і думав невідомо про що.

Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:

— Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.

— Гаразд… гаразд… — промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. «Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…»

Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. «Мені здається, що я вмру біля її ніг… — казав він сам собі. — Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?..»

І повторював за Міцкевичем:

Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.

— Я вже двічі заїжджав до вас! — вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.

— Ви? — здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.

— Ви догадуєтесь, чого я прийшов? — спитав барон. — Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..

— Ані слова більше, бароне!.. — перебив Вокульський, обіймаючи його. — Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?

— А й справді! — вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. — Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…

Вокульський усміхнувся.

— Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..