Чтение онлайн

— Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту.

— Ви гадаєте, що не доведеться? — спитала вона, пильно подивившись йому в очі.

— Шановна пані, — одказав Вокульський, — якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись…

— Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, — сказала вона, підводячись з крісла. — Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити.

В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки.

В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину.

Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів:

— Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень!

Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. «Невже це любов?» — з розпачем питав він сам себе.

Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно.

Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів. Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі.

Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті — одна в чорному, друга — в сірому. «Вони! Чи хоч заговорять зі мною?»

Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею.

Вокульський придивляється до неї і думає: «Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…»

Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. «Повернусь, — думав він, — гляну ще раз… Ні, незручно».

В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. «Ах, коли б я знав, що смерть — це забуття… — А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло — влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?»

Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі:

— Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар’єру — і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз?

— Нудьгуючий? — повторила панна Ізабелла. — Мені він здається насамперед кумедним.

— Я цього не помітила, — здивувалась графиня.

— Ну… неприємним, — поправилась панна Ізабелла.

Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. «Я феноменальний дурень», — подумав він.

Але це йому нічого не помогло.

Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль.

Після того пам’ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам’ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім’я панни Ізабелли.

Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів.

Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала:

— Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа?

— Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, — збентежено виправдувався Вокульський.

Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:

— Ага…

Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?

Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, — подумав він. — Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..»

Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?»

Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла — вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…»