Лялька
Шрифт:
Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.
— От подумайте самі, граф, — говорив далі барон. — Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…
— Він мав право, те-ек!.. — зауважив граф.
— Ах, боже мій!.. Я знаю, що мав право..: Але чоловік, який на показ викидає тисячі карбованців, а десь тихенько заробляє на істеричці двадцять п’ять процентів, це чоловік поганого тону… Це не джентльмен. Злочину він не зробив, але подивіться, як нерівно він ставиться до людей. Він схожий на людину, яка дарує знайомим килими та шалі, а в незнайомих тягає з кишені носові хустки. Скажіть, що не так…
Граф деякий час мовчав, потім озвався:
— Те-ек… Але чи правда це?
— Щира правда. Переговори між цим паном і Кшешовською вів мій Марушевич, від нього я все це й знаю.
— Те-ек. В усякому разі, пан Вокульський — хороший комерсант і справи нашої спілки поведе добре…
— Якщо тільки не обшахрує вас…
Тим часом Константій, що й досі стояв на порозі, жалісно похитав головою і, втративши терпець, заговорив:
— Ех!.. І що ви вигадуєте?.. Тьху… ну просто, як мала дитина…
Граф з цікавістю поглянув на нього, а барон вибухнув:
— А ти, йолопе, чого обзиваєшся, коли тебе не питають?..
— Звісно, що обзиваюсь, бо ви й робите й говорите, як мала дитина! Я тільки лакей, але швидше повірю такому, який дає за візит два карбованці, а не такому, котрий позичає у мене по три карбованці й не поспішає оддавати. Отак воно й є: пан Вокульський сьогодні дав мені два карбованці, а пан Марушевич…
— Геть!.. — вереснув барон, — хапаючись за графин, побачивши якого, Константій вирішив краще сховатись за двері. — От чортів холуй!.. — додав барон, видно, дуже зіритований.
— Вам подобається той Марушевич? — спитав граф.
— Авжеж, він чесний хлопець. З якої тільки халепи він мене не вирятовував!.. Скільки разів доводив мені свою майже собачу відданість!..
— Те-ек!.. — замислено пробурмотів граф. Він посидів ще кілька хвилин мовчки й нарешті попрощався.
Йдучи додому, граф Літинський кілька разів повертався думкою до Вокульського. Він вважав природним те, що купець заробляє навіть на скаковому коні, але такі операції йому не подобались, і вже зовсім не виправдував він Вокульського за те, що той знається з Марушевичем, суб’єктом, безумовно, підозрілим. «Звичайний собі парвеню, скоробагатько, — вирішив граф. — Передчасно ми почали ним захоплюватись, хоч… справи спілки він може провадити… Звичайно, під нашим пильним контролем».
Через кілька днів, о дванадцятій годині, Вокульський одержав два листи: одного від пані Мелітон, другого — від князевого адвоката. Він нетерпляче розпечатав першого, в якому пані Мелітон коротко писала: «Сьогодні в Лазенках, у звичайний час». Він прочитав його двічі, потім неохоче взявся до листа адвоката, який запрошував його теж сьогодні, на одинадцяту годину на нараду в справі купівлі дому Ленцьких. Вокульський з полегкістю зітхнув: встигне.
Рівно об одинадцятій він був у кабінеті адвоката, де вже застав старого Шлангбаума. Він мимоволі зауважив, що сивоволосий єврей солідно виглядає на тлі коричневих меблів та шпалерів, а адвокатові дуже личать капці з коричневого сап’яну.
— Вам щастить, пане Вокульський, — звернувся до нього Шлангбаум. Ви тільки надумали купити будинок, а будинки одразу дорожчають. Даю вам слово, що за півроку ви повернете собі вкладені в той будинок гроші, та ще й заробите. Ну, а я коло вас…
— Ви так думаєте? — неуважно озвався Вокульський.
— Я не думаю, — сказав Шлангбаум, — я вже заробляю. — Вчора адвокат баронеси Кшешовської позичив у мене десять тисяч карбованців до Нового року й дав вісімсот карбованців процентів.
— Що ж, у неї теж немає грошей? — спитав Вокульський адвоката.
— У неї є в банку дев’яносто тисяч карбованців, але барон заборонив їх видавати. Непоганий шлюбний контракт він уклав, га?.. — засміявся адвокат. — Чоловік забороняє жінці брати гроші, які є її безперечною власністю; в той час як сам учинив позов про розділ майна… Мені таких контрактів писати не доводилось, ха-ха!.. — сміявся адвокат, потягуючи дим з бурштинового цибуха.
— Пане Шлангбауме, — питав Вокульський, — а нащо баронеса позичила у вас ті десять тисяч?
— Ви не розумієте? — відповів Шлангбаум. — Будинки дорожчають, і адвокат пояснив баронесі, що менш як за сімдесят тисяч карбованців вона будинку Ленцьких не купить. Вона б хотіла купити за десять тисяч, але що ж ти вдієш…
Адвокат сів за стіл і взяв слово.
— Отже, шановний пане Вокульський, будинок панства Ленцьких (він легенько вклонився) купую для вас не я, а присутній тут (він знову вклонився) пан С. Шлангбаум…
— Можу купити, чому б ні? — пробурмотів Шлангбаум.
— Але не менш, як за дев’яносто тисяч, — нагадав Вокульський, — причому мусять бути кон-ку-рен-ти, — підкреслив він.
— Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.
— Отже, будуть пристойні конкуренти, — повторив адвокат. — Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…
— Це непотрібно, — сказав Шлангбаум.
— А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С. Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев’яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С. Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…
— І не поверну…
— В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.