Чтение онлайн

І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи — хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку — слава йому! — бажає примножити нашу недолугу породу?!

Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань [13] , де турботливі родичі захищають самотнього старого від жорстоких ударів старості. І дбають не лише про чистоту простирадла, а й душу його оберігають від глумливих укусів зовнішнього світу, і навіть від неодмінного в таких випадках самобичування. І чуйно, й лагідно супроводять його до самої могили.

Невдалі результати мого візиту й проведеного обстеження не мали, на жаль, жодного впливу на мою подальшу долю. Це допомогло мені напрочуд ясно збагнути, що надбаний у старості досвід уже неможливо конвертувати. Той, кому на схилі років надають стусанів, відповідає лише сміхом.

Чи маю сказати, що й так було все добре? Та кажи-не кажи, однаково невідомо, що було б, якби все пішло інакше…

З Йошкою ми зустрілися біля його під'їзду, він саме повертався додому з блакитним молочним бідончиком у руці.

— А це що? — спитав я, показуючи на посудину.

— Як що? Молоко.

— Правильно, — сказав я. — Такому дідуганові тільки молоком і вечеряти, а не ростбіфом з цибулею.

— А ти все їси ростбіфи?

— Я? Аж надмірно. Адже я тобі годжуся в молодші братики.

Йошка кисло всміхнувся.

— О, так-так, — сказав він. — Якщо не помиляюся, ти молодший за мене на півроку.

— Я свої роки не рахую, ти мав би це знати, — відповів я. — Тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятись. Хоча, друже, ти старший лише на півроку, але в твоєму віці це велетенська різниця.

Він добряче постарішав відтоді, як востаннє був у мене. З його обличчя я бачив, що він думає так само, однак вирішив, що причина у його віковій далекозорості. Однак вигляд він мав непоганий: сухорлявий, високий, він здавався ще довшим — на висоту своєї шапки з баранячого хутра, яку не скидав з голови ні взимку, ні влітку, а іноді носив і в кімнаті. У цій шапці він був вищий навіть за мене.

— Лисієш, Йошко? — спитав я і ткнув пальцем на його шапку. Він тим самим жестом показав на мою голову — я був без шапки.

— А ти все вештаєш у тій самій перуці?

— До самої могили, — відказав я.

Ми стояли біля ліфта, двірник з ключем усе не виходив.

— Піднімемось пішки?

— Та ні, це шкідливо для твоїх легень.

— Розширення легенів — це ж у тебе, — мовив Йошка. — Маєш рацію, їх треба берегти.

Ми пройшли до його кімнати, найменшої у всій квартирі, колись це було приміщення для челяді з віконцем у внутрішній дворик. І молоко він поніс просто до себе, а не на кухню. Відводячи від мене погляд, пояснив, що зі своєї колишньої, просторої, вікнами на вулицю, кімнати він перебрався, бо підросли онуки, почали вчитися, а знанням потрібно місце.

— Розумію, — мовив я. — Живеш на свої?

Він перелив молоко у червону каструльку, поставив її на старомодну спиртівку на столі, чиркнув сірником. З шафи дістав два кухлі.

— Вип'єш зі мною?

— Увечері я їм тільки ростбіф. З цибулею, — додав я.

Він продовжував порпатись у шафі.

— От біда, у мене закінчився хліб, — пробурмотів Йошка. — Забув купити.

— Збігати до магазину, старий?

— Він уже зачинився, хлопче. Проживу й без хліба.

— Чому не позичиш у невістки?

Він відмахнувся.

— Проживу й без хліба.

— Певно, що проживеш, — сказав я. — Та чому твоя невістка не принесе тобі молока й хліба, коли щоранку йде до крамниці за своїми харчами?

Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, — подумав я, — тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.

— Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.

— Бідолаха, — мовив я. — Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?

Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.

— У мене все гаразд, — відповів Йошка. — Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?

— У тебе волосся вже випадає? — спитав я.

— Ні, з волоссям усе гаразд, — відповів Йошка. — Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так — все ніби й нічого.

— То випадає волосся? — спитав я ще раз.

— Хіба як мию голову, — відповів Йошка. — Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.

— А в мене і без миття сиплеться, — сказав я, — заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?

— Поки що не важив, — відказав Йошка.

— Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.

Тим часом молоко закипіло.

— У мене є трошки овечого сиру, домашнього, — сказав Йошка, — сестра прислала з Богоша. Хочеш?

Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.

— Слухай, Йошко, — сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, — цей сир ніби ворушиться.

Він глянув на мене.

— Певне, що ворушиться. Це добре.

— Як це так? Зараз вискочить з тарілки.

— А знаєш, як його готують? — вів далі Йошка. — Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?