Чтение онлайн

–  Призначаю тебе моїм послом!
– гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. «Та й диваки оці дорослі»,- помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

На другій планеті жив шанолюб.

–  Ага, ось і шанувальник з'явився!
– гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца. Адже для чваньків усі люди - то їхні шанувальники.

–  Добридень, - мовив маленький принц.
– Який кумедний у вас капелюх.

–  Це для вітання, - відповів шанолюб.
– Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

–  Он як?
– сказав маленький принц, нічого не второпавши.

–  Поплещи у долоні,- порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля», - подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

–  А що слід зробити, щоб капелюх упав?
– спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

–  Ти й справді дуже шануєш мене?
– спитав він маленького принца.

–  А що то - шанувати?

–  Шанувати - значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

–  Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

–  Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

–  Я шаную, - мовив маленький принц і злегка знизав плечима.
– Але яка тобі з цього радість?

I він утік від шанолюба. «Ці дорослі - дивакуваті люди», - простодушно думав він дорогою.

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок - порожніх і повних.

–  Що ти тут робиш?
– поцікавився маленький принц.

–  П'ю,- похмуро буркнув п'яничка.

–  Навіщо ти п'єш?
– спитав маленький принц.

–  Щоб забути, - відповів п'яничка.

–  Що забути?
– допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.

–  Забути, що мені соромно, - признався п'яничка і похнюпив голову.

–  Чого ж тобі соромно?
– спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

–  Соромно, що п'ю!
– додав п'яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні», - думав він дорогою.

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов'яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

–  Добридень, - сказав маленький принц.
– У вас погасла цигарка.

–  Три та два - п'ять. П'ять та сім - дванадцять. Дванадцять та три - п'ятнадцять. Добридень. П'ятнадцять та сім - двадцять два. Двадцять два та шість - двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п'ять - тридцять один. Ху! А всього виходить п'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

–  П'ятсот мільйонів чого?

–  Га? Ти ще тут? П'ятсот мільйонів… уже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п'ять - сім…

–  П'ятсот мільйонів чого?
– повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

Ділок звів голову:

–  За п'ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому - сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу - одинадцять років тому - я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна. Утретє… оце тепер. Отож, виходить, п'ятсот мільйонів…

–  Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

–  Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

–  Це що ж, мухи?

–  Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

–  Бджоли?

–  Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

–  А-а! Це зорі!

–  От-от, зорі.

–  П'ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?

–  П'ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

–  То що ж ти робиш із тими зірками?

–  Що роблю?

–  Так.

–  Нічого. Я ними володію.

–  Володієш зірками?

–  Так.

–  Але я вже бачив короля, який…

–  Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

–  А нащо тобі володіти зірками?

–  Щоб багатим бути.

–  А нащо бути багатим?

–  Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

«Цей,- сказав собі маленький принц, - міркує майже так, як той п'яничка». Однак розпитував далі:

–  А як можна володіти зірками?

–  Зірки, вони чиї?
– буркотливо спитав ділок.

–  Не знаю. Нічиї.

–  Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.

–  I цього досить?

–  Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знайдеш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли тобі першому спаде якась думка, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зорями, бо до мене ніхто не здогадався ними заволодіти.

–  Оце правда, - мовив маленький принц.
– I що ж ти з ними робиш?