Чтение онлайн

– Чому два?

– А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків – це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар’яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися в меншості і стали для нас вар’ятами.

– І що, – підморгнула дівчина, – вас теж осяяло?

– Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль – знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

– Мушу вас покинути, – сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші – капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка. Хорти валували і рвалися на смичах. Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки. Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.

– А ви чого стоїте? – спитала княгиня. – Вибирайте й собі рушницю.

– Але я не вмію стріляти, – винувато відказав Бумблякевич.

– Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

– Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

– Пане Бумблякевич, – сказав Джавала, – головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, – викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

– Пане Джавала! – вигукнув радісно чоловік. – Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

– Це мій син, – сказала княгиня Бумблякевичу. – Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

– Я зворушений, – сказав Бумблякевич.

– Я теж, – усміхнувся князь і сплеснув у долоні: – Увага! Чи всі готові на лови? Але, що я бачу – матусю! Ви не зібрані!

– Тео! Я передумала. Мушу припильнувати кухню до завтрашнього бенкету. Крім того, я не надто добре чуюся.

– Шкода, матусю. Тоді нам пора.

– Ще тільки хвильку – панна Фрузя ось-ось вийде.

– То й панна Фрузя з нами вирушає? – поцікавився Бумблякевич.

– Аякже! – відказала княгиня. – Панна Фрузя нині цвях програми. Хіба ви ніколи не читали про «дівочу пастку», в яку заманюють однорогів? Невинну панну в пишних шатах провадять у ту місцину, де бачили однорогів, і залишають саму. І то має бути саме невинна панна, інакше одноріг, відчувши обман, проб’є панну своїм рогом. Але цнота його впокорює. Дівчину підбирають зазвичай повногруду, бо одноріг, побачивши оголені перса, відразу кидається їх смоктати, а дівчина, задкуючи та задкуючи, веде його туди, де причаїлися мисливці.

– Дивовижно! – із захватом вигукнув Бумблякевич. – Це так романтично! І ви збираєтеся саме таким чином заманити однорога? Тоді навіщо рушниці, хорти і стільки мисливців?

– Але ж бувають непередбачені трафунки, – пояснив Теодор. – Наприклад, якщо панна не цнотлива, а тільки видає себе за таку, то…

– Вона гине?

– Такий закон. Вона гине. І тоді власне настає черга мисливців. Крім того, слід пам’ятати, що ми вирушаємо в дикі простори, де нас можуть підстерігати різні несподіванки. Мусимо бути напоготові.

– Ви хочете сказати, що панна Фрузя якраз і має зіграти ролю цнотливої панни?

Уся компанія весело розреготалася.

– Але чому зіграти? – аж захлинався від сміху князь. – Чому зіграти? Панна Фрузя якраз і є втіленням дівочої цноти!

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди всіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса – світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи велетенських півоній.

– Богиня! – прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога і кров заливає білість шовку.

– Ну, що – тепер ми всі вкупі? – гукнув князь.

– Усі! – пролунав хор військових.

– Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою. Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом ішла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до її кроку. У тій її ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона – ніжне сотворіння, крихка безборонна істота… Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

– Здогадуюся, що ці лови для вас перші, – сказав князь. – Невже вам не доводилося когось уполювати?

– Ні, – з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Іноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. – Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?