Чтение онлайн

Не сподівався вже й не чекав: з’явилася в селі стомлена красива жінка з дитиною. Вона заговорила тією чистою, не зіпсованою татаризною мовою, яку чув ще в дитинстві. Хлюпнулись у грудях і біль, і радість, туга і щастя. Чей не все ще пропало, є ще свої люди на світі. Пригорнув блукачів, пригостив, та й відмолодів якось Стратон, наче свою рідну сім’ю знайшов на вигнанні.

Життя в Мангуші розпочалося для Марії несогірше. Жили з Мальвою якийсь час у просторій Стратоновій світлиці, та не захотіла Марія бути йому тягарем, почала поруч ліпити собі хатину. Стратон допомагав так ревно, ніби робив для себе. Замислювалася не раз Марія, чому такий добрий для неї цей ледь похилий рудовусий чоловік, та здогадатися було неважко.

Марія посвіжішала, зацвіла останнім цвітом її краса, ота, задля якої колись запорожець Самійло покинув Січ. Задивився Стратон на молодицю, полюбив. І думалося Марії, чи не доживати удвох віку. Обох же їх звела в чужій стороні та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що було їм дороге колись. Та одна перешкода стала на заваді: Стратон не думав повертатися до України. «Там каша з молоком, де нас нема», – говорив він. А Марії й подумати було страшно старітися і вмирати в Криму.

Марія дозволила йому прийти до неї, втішила його і свою самоту, та вінчатися в Успенській церкві не погодилася.

– Добрий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти вмиратимеш тут, я таки в Україні.

Мальву полюбив Стратон, як рідну дочку. Радилася з ним Марія, як їй бути з дитиною. На зголоднілий ґрунт дитячої душі впали слова чужої віри, та віра дала їй спокій, перші дитячі радощі й хліб. Думалося, що тут, у Мангуші, серед своїх людей дитя забуде науку підступного Мураха-баби, – та як забуде, коли майже всі розмовляють татарською і до мечеті ходять. Можна б заборонити, та рота дитині не затулиш – скаже десь, і до кет-худи дійде, а тоді вже й не думай, щоб присвідчив ханові, коли купуватиме грамоту, що вона мусульманка. А чужа віра й мова так міцно запали у свідомість дитини, вона не вміє навіть думати матірньою мовою, хоч і розуміє її. Іноді хіба перекривить Стратона або Марію і засміється – дивіться, мовляв, і я вмію по-вашому.

– Помремо ми, Маріє, і все з нами загине, – сказав Стратон. – Там ляхівщина, тут татаризна. Вмерла наша Україна…

Наприкінці серпня перед святом Успіння Богородиці, коли до Успенського собору сходилися з усіх кінців Криму християнські прочани, якось пожвавішав Стратон.

– Підемо й ми на відпуст, – мовив. – І Мальву візьмемо із собою. Нехай почує праведне Боже слово, хай дрібненька зернина впаде в душу, колись, може, таки проросте. Наука в дитинстві – різьба на камені, кажуть імами.

Дотепер Марія не виходила з Мангушу, хіба ото що зі Стратоном у каменоломні різати камінь. Бентежна радість пройняла її: та невже це таки правда, що тут, у поганському краї, є православна церква, куди вільно ходять люди, і священики в ризах співають хвалу Христові?

– Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять до українських сіл, каменя на камені не залишать від церкви. А тут, під самими стінами Бахчисарая…

– Ге, то не спроста… – хмикнув Стратон. – На наші землі вони йдуть війною, а джихад заповідав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дітей годують, урожай плекають і тому бояться гніву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити в Бога помсту, якби наважилися зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землі. Не церкви руйнують, а душі людські. Чого ж, думаєш, так ревно напосівся дервіш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане ні одного християнина в їхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсильний. А її щоразу меншає і меншає…

…Мальва бігла попереду Стратона і Марії, зупинялася і, розпромінена, перепитувала раз у раз:

– Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?

Марія промовчувала, не втерпів Стратон:

– Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо до Бахчисарая.

– А хто такий Ісус?

– Бог наш…

– Ваш? А він інакший від Аллаха? Мамо, а хан такий же дужий і всесильний, як Аллах?

Марія прихилила до себе Мальву і мовила суворо:

– Вибий собі, доню, з голови всіляких ханів. З ними лихо ходить і наше горе.

– Неправда, мулла говорить, що він божий намісник. Я хочу бачити хана! – вже вередувала мала.

– Нам, людям бідним, краще б його не бачити…

– Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.

– О, тоді не потрібен нам буде жоден хан. Ми вернемося тоді до України.

– Навіщо, а хіба тут погано?

Не відповіла Марія. Натовпом втискалися люди до ущелини Маріам-дере, тривожний неспокій охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгої розлуки. Дрібно тремтіло тіло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про Стратона, пробиралася вперед поміж людей, спиналася по схилу до печер Маріян-поля, щоб звідти побачити чудотворну ікону на скелі: вона єдина може принести їй рятунок.

Люди стояли і побожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марія проштовхувалася вперед, вона вже побачила вікна печерної церкви, святих отців у ризах, але її, спасительки, ще не відшукала очима. Зіп’ялася на камінь – побачила. Це не була звичайна ікона Божої Матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї скорбної матері.

Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на руках… Як їй вдалося, як їй вдалося?.. Схлипнула раптом Марія, ридання прорвалося крізь горло, вона впала обличчям до землі, застогнала:

– Ти вберегла! Ти вберегла!..

Її підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, і тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню різними словами на один мотив:

Цю молитву Марія чула не раз, сама співала її, хоч і не знала, чому просять: «Пресвятая Богородице, спаси нас».

– Пресвятая Богородице, спаси нас! – лунав крик розпачу у вузькій ущелині Маріам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кінця, і здавалося, не витерпить всетерпимий Бог. Упаде небо, здригнуться гори, зійдуть зі скелі дорослі сини святої жінки, стане їх по два біля кожної осиротілої матері, і виведуть вони матерів на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.