Чтение онлайн

Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби все навкруги покрилося чорною товстою кошмою. І в цій чорноті виразно чувся якийсь далекий шум, схожий на вирування весняних потоків, зі всіх боків долинав плескіт, немов навколо лежала не пустиня, а глибоке озеро. Простій дихав у обличчя вологою, запахами мокрого піску й глини.

— Вставайте, — кричала Монгані. — Вставайте мерщій!

— Що, що трапилося? — злякано підскочила Елла.

— Ми зараз будемо затоплені, — відповіла фельдшерка.

— Затоплені? — не повірив Олег, який теж прокинувся, але ще лежав, не маючи сили поворухнути хоч рукою.

— Так, так, в пустині повідь. Вода вже під вами…

Елла помацала рукою навколо себе й скрикнула: кошма була мокра, на піску під нею стояла калюжа води.

— Треба втікати, — сказав Кайнаров, — я знаю, що це таке. В горах вночі пройшла злива, і потоки води побігли в пустиню. На такирі вода затримується довго, і ми можемо опинитися посеред справжнісінького озера.

— В такому разі давайте складати речі на машину, схопився Трубачов.

Вони почали носити на машину кошми, посуд, одяг, висмикувати пакільці, за які було закріплено намет, а Кайнаров зайнявся мотором. Вода за цей час прибула й сягала до колін.

— Поїхали! — гукнув Олег, коли все було зібране.

Кайнаров завів мотор, включив швидкість, але машина залишилася стояти на місці. З-під задніх коліс фонтанами летіла вода, змішана з глиною. Глина такира вже розмокла, колеса тільки сковзали та розбризкували чорну воду.

Олег спробував підкласти під колесо шалман, але колода випливала на поверхню, вислизала з рук.

— Що будемо робити? — запитав професор Монгані.

— Чекати, — сказала — та. — Стояти, чекати і сподіватися, що вода не підніметься вище кузова.

— А якщо вона підніметься? — поцікавився Григорій Микитович.

— Може піднятися.

— Хіба буває коли-небудь така висока вода.

— Буває.

— Але чому ж ви мені про це не сказали раніше? І потім, де ви були весь цей час?

— Такі зливи трапляються раз в двадцять років, — не відповідаючи на друге питання, сказала Монгані. — Старі люди в нашому кишлаку розповідали, але я сама ще ніколи не бачила.

— Гаразд, це нам вже зрозуміло. Але де ж ви все-таки пропадали?

— Я… я ходила дізнатися…

— Куди? Про що?

— Ну, туди… назад… Я хотіла дізнатися, хто підпалив кибитку.

— Ви ходили аж туди! — вигукнув професор. — Але хто вам дозволив?

— Ніхто. Я сама. Я подумала… Ви гості в нашій країні…

— Попрошу вас більше нічого не робити без мого на те дозволу, — сухо зауважив професор.

— А якщо вам загрожуватиме небезпека? — запитала Монгані.

— Ніяких небезпек! — сердито вигукнув професор. — Єдина небезпека в нас — це повідь. Отже, будемо сидіти й чекати, поки вона пройде.

Всі зібралися в будці, один лише Кайнаров не кидав кабінки. Починало сіріти. Темрява неохоче, поволі відступала до гір, залишаючи після себе сіре небо і безмежні каламутні води, що розлилися по пісках і такирах.

Хворий теж прокинувся і, відчувши біду, почав шепотіти якісь молитви. Елла, розгублена, безпорадна, мовчала, тільки здригалися в неї плечі, ніби дівчині було холодно.

Олег щось насвистував і час од часу жартівливо питав Кайнарова, чи не набридло йому ще сидіти в кабінці і чи не хоче він перебратися до них у будку. Один тільки професор спокійно, мов нічого не сталося, порався біля хворого, сердився на Еллу за те, що вона не допомагає йому, і мріяв уголос, як вони зранку почнуть обслідувати наступне селище, яке трапиться у них на шляху.

— Я боюсь, що цим селищем буде гора Арарат, — засміявся Олег.

— Тобто? — подивився на нього професор.

— Тобто нашу машину, мов Ноїв ковчег, понесе вода, і ми зачепимося хіба що за Арарат, якщо не вдасться цього зробити на Хезаремесджеді.

— Не говоріть дурниць! — обірвав його професор. — Кайнаров, як там вода?

— Прибуває, — почулася меланхолійна відповідь.

Знову сиділи й слухали шурхіт і плескіт, що сповнювали простір.

— Скільки ж її буде? — не витримала Елла. — Можна подумати, що сюди вилилося ціле море.

— А це ми перевіримо, — заспокоїв її професор. — Вранці зможемо точно визначити, яку площу захопила вода.

— І нам від цього одразу стане легше, — засміявся Трубачов.

— У вас зовсім зіпсований характер, — сказав йому Григорій Микитович. — Якби я знав про це раніше, ви б тут не були, а сиділи б у своїй аспірантурі і вчили іменники персидської мови.

— Я пожартував, пробачте.

— Жарти бувають інколи передмовою до серйозної сварки, запам'ятайте, мій милий.

— Я врахую ваше зауваження, — винувато промовив Олег.

— Вода зупинилася! — почувся радісний голос Кайнарова. — Товаришу професор, вода зупинилася!

— Чую, чую. Цього треба було ждати. Адже я говорив вам.

Що він саме говорив, ніхто тепер уже не пам'ятав, але всі зраділи, що повідь припинилася.

Швидко світало. Небо на сході стало блідозеленим, потім білуватим, на білому тлі проступили жовті відсвіти, які поступово червоніли, ставали все гарячішими й гарячішими, аж поки не бризнули червоними, мов сік граната, променями сонця. Промені, несміливі, короткі, в одну мить видовжились, зазолотились, шугнули по небу кількома широкими смугами, потім розсіялися в усі боки, і небо ожило, заструменіло своїми блакитними безвістями і стало одразу теплим і привітним. Тільки вода ще була сірою й холодною. Але ось кілька сонячних променів, спустившись з неба, ковзнули й по воді, від чого вона заблищала, втратила свою похмурість, полагіднішала. Стало видно, що в багатьох місцях над водою виступають сухі піщані бугри, кущі кандима і черкеза. На одному з таких бугрів бовваніла сумна чотиринога постать, і Олег одразу впізнав осла хворого кочовика.