Марсові онуки
Шрифт:
Олекса лежав на сидінні всюдихода, його морозило, йому здавалося: якщо скинути шолом, одразу стане добре, зігрієшся, дихатимеш легше.
Туман тиснув.
Крізь серпанок з'явилася потворна голова страховища. Олексі хотілося загорлати, та він розглядів знайому бороду й очі, що дивилися на нього з тривогою і співчуттям.
Потім туман погустішав і заповнив усе.
Олексі навіть здавалося, що волога мла проникає йому в свідомість.
І він кидався на подушках сидіння.
Потім Богатирьов і Добров зникли зовсім…
Чи Олексі так здалося… Він перестав їх чути.
Часом він відчував, що втрачає вагу, інколи ставало важко в грудях.
Голова гула.
Їх нема… отже, можна скинути шолом, який заважає… Все мине, стане добре…
Тремтячими пальцями Олекса натиснув на грудях кнопку. Шолом відокремився од магнітного коміра.
Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.
Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.
І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.
І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…
Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…
Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?
Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.
А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…
Вітер дме тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.
І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…
Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.
І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.
Він збагнув, що це була вона!..
Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.
У неї не було крил. Плащ кольору туману спадав широкими складками. Його поли ставали крилами, коли вона розставляла руки.
Руки… тонкі, ніжні… Олекса не тільки бачив, він відчував їх дотик.
І ще він побачив очі… очі венеріанки, глибокі, іскристі. Вони хвилювали його, кликали, щось говорили, пояснювали.
А потім знову пролунав її голос. Вона заговорила. Він не розумів її слів, та очі ніби робили переклад, проникаючи Олексі в розум і в душу. Він чув незнайомі звуки, та знав, що вона говорить.
— Звідки ти? — запитала вона. Олекса глянув угору.
Вона зрозуміла. Він сказав:
— Тебе не може тут бути. Тут ящери. Розумні істоти не встигли ще з'явитися…
Вона всміхнулася:
— Але ж ти з'явився.
Вона сказала це так просто, так зрозуміло! Вона не могла і не повинна була сказати нічого іншого.
І Олекса знову зрозумів її.
— Я інша річ, — заперечив він. — Ми прилетіли… Прилетіли з іншої дочки Сонця, якого ти ніколи не бачиш.
Вона закинула руки за голову, плащ сповз на плечі. Голі руки були золотаві.
— Я чула про нього, — сказала вона. — Воно яскравіше від усіх блискавок. Воно світить без грому, воно літає без крил, воно гріє без диму.
— Звідки ти знаєш? Ти підіймалась вище хмар?
Вона заперечливо похитала головою, уважно дивлячись на Олексу:
— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.
— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?
— Еоелла, — сказала вона.
Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.
Вона простягнула до нього руку і мовила:
— Ти хворий. Я вилікую тебе.
На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.
— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.
Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.
— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.
Олекса впав на подушки, зажмурився.
Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…
Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…
Олекса розплющив очі.
Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…
— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.
— Де вона? — спитав Олекса.
— Хто? — обернувся Добров.
— Еоелла.
— Як? — перепитав Ілля Юрійович.
— Венеріанка.
— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.
Олекса метався на подушках.
— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.
— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.
— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.