Маруся
Шрифт:
– Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали, – каже Наум і просить: – Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а на споді самий гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
– Від сього зразу почервонієш, як мак. Глядіте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стіни поліземо?
– Та що се ви на нас з пенею? – казав Наум. – Тут-таки що мудре само по собі, а то ще ось що: ішла баба від ляхів та несла здоров'я сім міхів, так ми у неї купили, сім золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
– Ну, що мудре, то вже справді мудре! Ану, товаришу, попробуй і ти та й скажи: чи пили ми таке у Туреччині або хоч і в Німеччині, та і в Расєї не пивали сієї.
Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж примовляв, похваляючи.
Проговоривши усі законні речі, стали частоватись попросту, з своїми вигадками, а далі тільки що стали вечеряти, і обізвались дівчата, що Маруся ще завидна, просила до себе на сватання, і співали, уходячи у хату, сюю пісеньку:
Та ти, душенька, наша Мар'єчко!Обмітайте двори,Застеляйте столи,Кладіте ложечки,Срібні блюдечки,Золоті мисочки:От ідуть дружечки!От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
– Дай боже вам вечір добрий; помагайбі вам на усе добре!
Стара Настя така вже радісінька, що бог привів її дождати одним одну дочечку просватати за хорошого чоловіка, та ще її люб'язного: землі під собою не чує, порається хутко, і де та сила узялася, аж біта від стола до печі, і страву сама носить, і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже:
– Спасибі! просимо на хліб, на сіль і на сватання. – Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: – Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй.
Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люди: «Ото голодна! мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається»; а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:
Ой, чому, чомуУ сім новім домуТак рано засвічено?Мар'єчка встала,Косу чесала,Батенька пораджала:Порадь мене,Мій батеньку,Кого в дружечки брати?– Бери, доненько,Собі рівненьку,Щоб не було гнівненько.Садови, доненько,І више, і нижче.А свою родиноньку ближче.Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших.
Де ж був селезень,Де ж була утінка?Селезень на ставку,Утінка на плавку.А тепер же вониНа однім плавку.Та їдять же вониДрібную ряску;Ой, п'ють же вониХолодную воду.Де ж був Василько?Де ж була Мар'єчка?Василько у батенька,Мар'єчка у свого.А тепер же вониУв одній світлоньці.Ой, п'ють же вониЗелене вино;Та їдять же вониДрібнії калачі,У мед умокаючи,Маком обсипаючи. Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'єчка га потопала,К собі батенька бажала.А батенько та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Потопай, моє сердечко!»Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'ечка та потопала,К собі матінку бажала.А матінка та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Потопай, мое сердечко!»Та в неділеньку раноЧогось тоє та море грало;Там Мар'єчка та потопала,К собі Василька бажала.А Василько та на бережечку.Є човничок і веселечко:«Не потопай, моє сердечко!»Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:
Та в саду соловейко не щебетав,Тим Василь Марусі не ціловав;Як же соловейко защебетав,Василько Марусю поціловав.Тут усі зареготались на усю хату, і Наум напавсь, щоб таки діти поціловались, а їм те і на руку ковінька!… Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:
Та ти, душечко, наша Мар'єчко!Ламліте роженьку,Стеліть дороженьку,Щоб м'яко ступати,Надвір танцьовати.З скрипками, з цимбалами,З хорошими боярами.Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо-торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і зазирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір'ю знай людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дщзовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.
Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем'я іде – не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе. Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укупці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя.
Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем'я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.
– Ох, нам лишечко, – скрізь сліз кажуть обоє. – Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного…, неначе сьогодні тільки зійшлися.
– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися…,
– Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! – каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. – Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!