Чтение онлайн

Ліда шарпонула гумове нещастя.

– А цю куди?…

– Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала – так, так, розумію. На матір благально:

– То я піду? – попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!

– І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

– Хіба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братової кімнати.

– Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

– Твій невблаганний чоловік уже поїхав. – Виглянула, холодно всміхнулася. – Так, поїхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам’яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

– Добре, мамо…

Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном – подарунок покійного тата – і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

– Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… – Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

– Іветта Андріївна Вербицька, – назвалася. Додала ваги: – Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

– І моя мама! – збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», – подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

– Це – Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі – лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

– Безумовно! – спокійно збрехав Стас.

– Тож ви… – Іветта вирішила без зволікань з’ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

– Стас! Станіслав Скакун, – відрекомендувався той. – Мій бізнес – гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

– Для медзакладів! – відчайдушно вигукнула Ліда. – Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.

– Ти не можеш бути Скакун! – постановила, коли Стас з’їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. – Ти – Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… – Приклала пальці до скронь – розмову закінчено. Повторила: – Ні! Ти не можеш бути Скакун!

– А він мене заміж і не кличе, – так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

– Чому… він? – запитала холодно.

– Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім – доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

– Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

– Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала. І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна – кругла, як гарбуз, сорокап’ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких – регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

– Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під’їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я – пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І – як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопотолася з Ангеліною на кухні – усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з’явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося – то все щука. Надто апетитно пахла.

– Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… – не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

– Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, – розгубилася Ліда.

Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.