Чтение онлайн

Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста… *

Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.

Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.

Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося — ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.

Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала — про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.

Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт — шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.

— Ой, — сказала жінка, — а я думала, що це прийшли штукатурниці!

— Вибачте, будь ласка, — сказала Віра, — я б хотіла дещо у вас запитати…

— Проходьте в кімнату, — запросила жінка.

Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.

— Ви що, бували тут раніше? — запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.

— Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, — відповіла Віра.

— Прохоренки? — підказала жінка. — Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.

— Ні, не Прохоренки, — сказала Віра. — А ще до них…

Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш — старовинні, барвисті, схожі на полотно.

— Такі цікаві шпалери, — промовила Віра, аби не мовчати. — Не шкода здирати?

— Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! — сплеснула руками жінка. — Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили — їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.

Кажуть, що тут убили жінку…

Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.

— Як це — вбили?

— Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…

— А що то була за жінка? — Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.

— Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.

Напевно не знаю…

— А хто її вбив, за що? — язик ледь ворушився у пересохлій гортані.

— Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? — схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. — Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, — нізащо б не погодилася на такий обмін!

— Ні, ні, не з міліції, - заспокоїла її Віра. — Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?

— Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те — все одно викидати!

Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання. *

Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації — обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич — від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.

Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.

— А я вам телефонував уже кілька разів! — схвильовано повідомив він. — З вами все гаразд?

— Так. Я виходила в аптеку — щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?

— Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! — чемно сказав Володимир. Зависла пауза.

— У нас там усе гаразд? — чітко вимовила Віра.

— Усе нормально! Ніяких новин! — так же чітко відповів секретар.

Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..

Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.

Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.

Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети — оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, — подумала Віра. — Можливо, коли мати прибирала?..»