Чтение онлайн

От зараза, подумав Раскатов, спостерігаючи, як на очах бідніє його внутрішній світ, позбавлений курятини, риби та омлетів.

Але він кріпився. Кріпився і терпів. Товариство Вероніки було йому до душі, і він відчував, що його йогічні аскези прокладають шлях до ближчого спілкування з дівчиною. Втім, іноді здавалося, що Вероніка була цілковито байдужою до Раскатова і до його аскез. Вона міцно задумувалася над чимось, відкладала пензлик і сідала, тримаючись за живіт, дивлячись кудись у бік моря.

Надвечір вони часом ходили разом на берег, посидіти на старій пальмі, подивитися, як густішає вода перед ніччю. Вода справді густішала, ставала спершу склистою, потім сріблястою, а коли сходив місяць, ставала важкою, наче ртуть.

Раскатов знав причину її задуманості, але нічого не міг із цим зробити. Його дівчина, Аля, настільки поринула у своє московське життя, що, здається, забула про нього. Не цікавився, що там у неї відбувається, і Раскатов, поки врешті, одного вечора, він не спам’ятався і не поставив запитання руба:

— Маленька, може, є якась причина, чому ти не хочеш приїхати? У тебе там хтось є?

— Так, є, — Аля надула губки. — Ти сердишся, мася? Ти гадаєш, що я жахлива людина?

— Ні, мася, не серджуся, — сказав Раскатов спокійно, сам дивуючись власній холодності. — Я просто кажу тобі досвідос, мася. Більше не дзвони мені.

Раскатов відчув полегшення від того, що чергова нитка, яка пов’язувала його з минулим, перервалася. Він різко, різкіше, ніж будь-коли до цього, побачив себе зі сторони: непутящого бевзя, дорослого чоловіка, який стирчить у глухій дірі, переймаючись бозна-чим, без мети, без принципів. Він пішов на берег моря, якраз заходило сонце, і сів на пальмову колоду, аби зануритись у свою меланхолію.

По якімсь часі біля нього сіла Вероніка. Вона, як завжди, мовчала, тільки щоки її пашіли здоров’ям, якого їй бракувало, коли вона приїхала з Москви. Так вони сиділи і спостерігали, як тоне в пурпурі та сріблі горизонт, зливаючись із рівною поверхнею моря. Раскатов не знав, про що думає Вероніка, вона ж не знала, про що думає він, і їх це цілком влаштовувало.

Властиво, ніхто не знав, що відбувається з Раскатовим, а він не наважувався розділити це навіть з Артьомом. Артьом сам переживав кризу. Він співчував Артьомові, знаючи, що кожен може зламатися під таким натиском. Не тільки двадцятичотирирічний обкурений програміст — він теж може якоїсь миті зірватися, зламатися, підвести. Раскатов майже не шкодував, що слава Хронокосмосу потроху вщухає, так і не зробивши революції в кіберпросторі. Ще прийде час, думав він. Прийде час, і Артьом повернеться в це русло, якщо не до Хронокосмосу, то до зйомок фільму про міст Рами, якщо не фільму — тоді до музики, але він іще зробить свою революцію. Зараз йому тільки двадцять чотири, життя загартує його, зробить досконалим, як алмаз.

Не те, що він. Промах еволюції. Помилка генів. Дитя заводів і фабрик.

Раскатов каявся.

Відколи він зустрівся із самим собою, справжнім собою у власному серці, він розпочав дивну, не визначену в термінах і цілях мандрівку вглиб свого життя. Все, що він бачив за собою — це купу помилок, яких він припустився. Раскатов часом закривався у себе в кімнаті та плакав, подумки просячи пробачення в людей, яким причинив зле. Особливо часто пригадувалися батьки, надто ж батько, який, окремо від матері, досі жив на свою пенсію десь на дачі біля Одеси, старий чоловік з важкою долею заводського робітника. Старий чоловік із грубими руками, який був безпорадним перед словами «віндсерфінг», «дахаб», «ко самуї». Раскатов відчував, що його борг перед цим чоловіком — неоплатний. Не було де взяти кредиту, аби оплатити борг перед цим старим чоловіком із руками в наколках. Та й що йому казати батькові: невже купити пляшку і прийти з нею до батька на дачу і сказати — вип’ємо, батя, вип’ємо і поговоримо?

Розчавлений цими думками, Раскатов почував себе так, ніби він проколупав діру в дамбі, яка стримувала більше води, ніж він припускав. Іноді ця вода виходила йому через очі, іноді зупинялася важкими загуслими шматками десь у горлі.

Іноді, коли, здавалося, гіркота ставала його природою, і він припиняв боротися з нею, щось мінялося в ньому, і там, де щойно було гірко і боляче, раптом розпливалася тепла насолода, тож Раскатов заспокоювався. Так він дізнався, що в його мандрівці був сенс — був сенс перепливати ці ріки отрути, аби на іншому березі знайти відпочинок у солодкому, остаточному смакові каяття.

Якось, коли вже почалися перші дні вересня і в містечко почали заїжджати туристи, Вероніка сказала, що в неї закінчилася фарба. Їй потрібна була золота фарба, аби закінчити кільчастий панцир на святому Христофорі. Раскатов чув, що десь в Асалі є крамничка, де можна було знайти щось схоже на золоту фарбу.

Був полудень — наближався час обіду. Раскатов вирішив перейтися спекою до Асали, аби захопити дорогою якихось продуктів на обід.

Курна дорога, засипана сміттям, вела його вглиб району, де мешкали корінні дахабці. Маленькі крамнички з сантехнікою, продуктами і килимами залишилися позаду. Попереду — тільки низькі паркани, зарослі бугенвіліями, і невисокі, зведені за бедуїнськими проектами будинки. Побачивши в кінці вулиці зграю собак, Раскатов підібрав кілька великих каменів — у таку спеку вони ставали геть дурними. Крім того, тут, у глибокій Асалі, вони почували себе вправі помститися за всі страждання, завдані їм бедуїнськими дітьми.

Асала була безлюдною. Гуділа спека, зосереджено мовчали скелі на краю міста, небо вгиналося донизу під вагою власної блакиті, а всі тіні ополудні були тут короткими і покірними, як справжні мусульмани.

Серед несподіваних поворотів Раскатов врешті знайшов крамничку, яка за щасливим збігом обставин виявилася відчиненою. Її дивний асортимент свідчив на користь відірваності тутешніх закапелків навіть від життя Дахаба: поруч із хустинами та обручами на голову продавалися нечищена оливкова олія, парфуми для мечеті, дещо із сантехніки. Серед товару, о диво, була і золота фарба. Оскільки вона стояла поруч із чорною сурмою та хною, Раскатов дійшов висновку, що вона мала особливе призначення в житті мусульманської жінки.

Уже розраховуючись за фарбу, Раскатов відчув спиною, як у приміщення зайшов новий покупець і пристойною арабською попросив півкіло кави, сірників і хумусу. Раскатов озирнувся: за ним, не звертаючи на Раскатова жодної уваги, стояв Смоковнік — засмаглий, розпатланий, у шортах, але й у сорочці з піднятим до вух комірцем. Продавець, здається, добре знав Смоковніка. Здивований від зустрічі, Раскатов не зауважив, що стоїть у крамничці, навіть коли хлопець забрав свій товар і пішов.

Раскатов настільки звикся з думкою про Смоковніка, що той став невидимою частиною його життя. Щодня, коли до нього приходила Вероніка, Раскатов думав про нього, думав про Смоковніка, який перебуває не в Сирії, не в Ірані, а тут, неподалік, десь на Мубарраку, пише свій роман і не бажає бачитися з дівчиною, вагітною від нього, яка приїхала за тридев’ять земель, із самої Москви, аби почути істину. Раскатов вибудував собі досить чіткий образ Смоковніка — пещеного, чуттєвого, самозакоханого, безвідповідального. Зрештою, по якімсь часі Смоковнік перестав викликати у нього таке роздратування, і Раскатов прийняв його як частину свого дивного, покрученого життя.

Не думаючи над тим, що він робить, Раскатов пішов слідом за Смоковніком. Він переслідував хлопця, може, зо три квартали. Смоковнік ішов, не озираючись, не відчуваючи на собі його погляду. Раскатов тримався на порядній відстані, аби в разі чого можна було вдати з себе випадкового перехожого.

Смоковнік звернув на бічну вуличку і зайшов у тінисте подвір’я, закривши за собою хвіртку.

Раскатов підійшов до брами, трохи вагаючись, тримаючи в руках золотисту фарбу, і зрештою, теж зайшов.