Миротворець
Шрифт:
Одначе, коли його присутність в Інтернеті стала помітною для решти відвідувачів, до нього несподівано «постукався» сусід з Аубенштрассе, 60, де вони з Андреа винаймали квартиру. Сусід теж мав стосунок до науки, але він розробляв програмне забезпечення. Пару раз Стефан заходив до сусіда на пиво, і загалом у них склалися стосунки, які можна було би вважати обережною дружбою.
«Привіт, Стефане, як справи? — писав йому його сусід, Алекс. — Що доброго у тебе?»
Лянґе зібрався вивалити все, чим переймався останні два місяці. Комп’ютерник Алекс міг виявитися тою людиною, котра розділила би його захоплення, але відчув, що не має на це сил.
«Більш або менш. Досліджую постать Себастьяна Штукенгайзена, лінґвіста. Чув про такого? Мені здається, тобі було би цікаво».
«Не чув, пошукаю, — відписував йому Алекс. — Слухай, як у тебе зараз справи з Андреа?»
«Андреа? — Стефан відчув поштрик страху. — Нормально. Ми трохи сварилися останнім часом. Їй не подобається, що я так довго у від’їзді. Хоча попередньо ми про все домовились. А що?»
«Ну... ти розумієш, я вважаю тебе своїм другом, і тому вважаю своїм обов’язком повідомити дещо».
«Ну, давай».
«Але я не хотів би тебе цим ранити. Я знаю, Стефане, ти людина емоційна».
«Ну, кажи вже», — Стефан внутрішньо стиснувся в цятку, не бажаючи здогадуватись, що йому зараз напишуть.
«Ну, якщо стисло, то пташка вилетіла з клітки».
«Ти про що?»
«Я про твою Андреа. Я знав, що цій жінці не можна довіряти. Це все — жіноча підступність, Стефане».
«Господи, та що ж сталося?»
«Коли ти розмовляв із Андреа востаннє?»
«Ну... — Стефан задумався і зрозумів, що справді, останній раз вони говорили досить давно. — Певне, тижні зо два тому. Будь ласка, Алексе, не тягни з мене жил, кажи».
«Твоя Андреа вже з місяць живе у вашій квартирі з якимось росіянином».
«Із росіянином?!!» — набрав Стефан, відчуваючи, як тремтять його руки. Він не знав, що більше його приголомшило — чи те, що його наречена зрадила йому, чи те, що вона зрадила йому з росіянином.
«Милий хлопець, ми з ним розмовляли вчора, він тут навчається на економіста. Слухай, не бери близько до серця, ці садистки не варті наших страждань, ти чуєш мене?»
«Так, дякую, Алексе. Дякую, що повідомив мені. Це важливо. Ти вчинив як справжній товариш».
«Нема за що. Сподіваюся ще тебе побачити у себе за пивом. Ти справді в порядку? Я трохи хвилююся за тебе».
«Так, дякую, Алексе, я в порядку. Мені треба відлучитися на якийсь час. Ще раз дякую. Тисну руку, друже».
«Давай, мужиче, до зв’язку».
Стефан, ледве стримуючи нудоту, пішов до туалетів і там вивергнув із себе весь свій сніданок. Стан його був жахливий: у нього підгиналися коліна, тремтіли руки і з очей самі собою капали сльози.
Трохи опанувавши себе, сполоснувши обличчя холодною водою, він відчув, що готовий повернутися до читацької зали. У голові, в животі, в серці билось одне запитання: як вона могла?
Він сів за своє робоче місце навпроти вікна. В читацькій залі сьогодні було людно — студенти після канікул повернулися до навчання і тепер голосно шепотілися, переписуючи один в одного цитати для рефератів. Він зайшов у соціальну мережу, де було зареєстровано Андреа, і стерпів іще один удар страху, коли побачив, що Андреа вийшла в он-лайн.
«Привіт, Андреа», — написав він і завмер.
За якусь хвилину чи дві вона озвалася: «Привіт, Стефане! Рада тебе чути! Сиджу зараз у кафе з подругою, така хороша погода у нас, ніби скоро вже прийде весна. П’ємо капучино. Як ти?»
«Хочу тебе дещо спитати, — надрукував він. — Ти живеш зараз з іншим чоловіком?»
На іншому кінці запала мовчанка.
«Так, — Андреа зрозуміла, що обманювати вже недоречно. — Я хотіла тобі розповісти про це, коли ти приїдеш. Не хотіла казати тобі про це по Інтернету...»
«Як ти сміла! — гнівно написав він і відчув, що більше не бажає мати з нею нічого спільного. Ні слова більше. — Бувай!»
«Стефан!..» — відписала вона (ох, уже ці імітації емоцій у чаті!). — Нам було так складно спілкуватися з тобою останнім часом, ти кудись віддалився зі своєю роботою, а далі я зустріла Нікіту...».
Стефан краєм ока продовжував читати її повідомлення, відшукуючи настроювання блокування користувача. Ось і воно.
«Ау, Стефане, відгукнись! Я хочу сказати, що я ще нічого остаточно не вирішила для себе», — це були останні слова Андреа, після чого Стефан із задоволенням заблокував її. Він вимкнув планшет і втупився у вікно, де знову, вкотре за цю зиму, падав сніг. Зима видалась особливо святковою у Львові. По якімсь часі Андреа зателефонувала йому на мобільний, але він не став турбувати себе відповіддю, а просто перевів телефон у беззвучний режим. Іще трохи посидівши біля вікна, він склав свої папери і пішов. На сьогодні його робочий день закінчився.
Ідучи середмістям, він ховався глибше у комір пальта, і його сльози легко можна було сплутати з лапатими сніжинками, що танули на скельцях окулярів.
Він прийшов додому, розпалив п’єц, поїв і сів читати біографію Штукенгайзена.
Читання трохи заспокоїло його. Але, читаючи, Стефан несподівано наразився на думку, що історію з Андреа йому влаштував не інакше як сам Штукенгайзен. Стефан відкрив портрет Штукенгайзена із сарною. Мініатюрний чоловік із по-дитячому округлим, гладким, а водночас строгим і мудрим обличчям, майже карлик, тендітних розмірів і тендітної, здавалось би, натури. Однак очі видавали в ньому нетутешню безодню, безодню якось особливої, співчутливої любові — нового почуття, настільки свіжого, що Стефан злегка сп’янів. Все було просто, коли Штукенгайзен дивився на нього.
— Це все ти! — вигукнув він раптом, звертаючись до портрета. — Це все ти влаштував!
Штукенгайзен дивився на нього, не заперечуючи, однак і не перебираючи на себе відповідальності. Він ніби чекав, коли ж Лянґе зрозуміє його послання.
Стефан, на власну досаду, розумів його. Тепер у нього не було причин повертатися до Відня, до смурного сімейного життя, яке він собі змалював. Тепер він мав можливість повністю віддати себе науці, присвятити себе штукенгайзенознавству, розповісти про Штукенгайзена всьому світові.