Мушкетери
Шрифт:
Яка воля вела до нас Володарів Розуму з невідомого світу? Що надихало їх? І звідки брали вони нечувані кількості енергії, ЩО дали змогу їхньому кораблеві подолати міжзоряну безодню?
Енергія! Вся історія людства — це історія відкриття все потужніших джерел енергії. М’язова енергія волів, що тягнуть плуга. Енергія вітру, яка обертає крила вітряків. Енергія води, пари, потоку електронів. І, нарешті, “посаджена” в сталеві камери реакторів ядерна енергія, яку творча воля людини ще тільки починає підкорювати.
За якихось двісті років люди пройшли казковий шлях — від водяного млина до турбін Ангари, від парусного корвета до атомохода.
Який шлях пройде людина за наступні двісті років? За п’ятсот? За тисячу літ?
Ми гадаємо, що знаємо дуже багато. Ще б пак! У порівнянні, скажімо, з жителями стародавньої Еллади ми не люди, а боги, — ходимо по дну морському, літаємо по небу, чуємо і бачимо за тисячі кілометрів…
Але в порівнянні з тими, хто прийде нам на зміну, ми знаємо дуже мало. І можемо дуже мало. А проте вже сьогодні ми знаємо, як використовувати ту сонячну енергію, що припадає на долю нашої планети. І знаємо про термоядерну енергію. І вже існує думка про будівництво навколо Землі велетенського дзеркала-кільця, яке перехопило б ще частину сонячної енергії та передало її людям. Дуже цікава думка!
Але хто сказав, що таке кільце можна побудувати лише навколо Землі? А чому не оточити всю Сонячну систему? Та де того ж не кільцем, що затримує тільки частину сонячної енергії, чи, якщо це неможливо, густим роєм космічних станцій? Аби проміння не пропадало марно!..
Зараз Сонце для нас нібито якесь вогнище. Величезне, але тільки вогнище. А треба зробити з нього піч!
Матвій вийняв з шухляди аркуш паперу і швидким розчерком намалював у центрі кола з променями — Сонце. На різній віддалі від нього зобразив менші кола, дев’ять кіл: Меркурія, Венери, Землі, Марса, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона. І замкнув це сімейство в одне велике кільце, що проходило скраю аркуша, — непроникну для сонячного проміння сферичну оболонку довкола всього планетного сімейства.
Космічний дім!
От тільки з чого будувати? З астероїдів? З метеоритів?
Він почав ставити під малюнком колонки цифр, перекреслював їх, покушував губи і знову писав. Нарешті його олівець обвів жирною рамкою якусь коротку формулу з високим степенем. Матвій поставив знак оклику і задумався.
Доведеться пожертвувати Юпітером. Іншого виходу немає. Мабуть, немає. Та і його маси вистачить лише на найтоншу оболонку — всього кілька міліметрів.
Шкода Юпітера! Дуже шкода!
Але зате як здивуються розумні істоти Всесвіту, коли побачать одного чудового дня (точніше однієї чудової ночі), л що Сонце щезло! Сіріус — на місці. Альфа Центавра — на місці. Тау Кита — на місці. А Сонця немає!
І почне галактичне людство мацати космос своїми хитрими приладами. І відчує на місці колишньої маленької зірочки дивне небесне тіло — величезне, чорне. Адже жоден промінь сонячного світла не вихопиться назовні крізь стіни космічного вігвама… Зрештою, коли вже бути точним — жоден видимий промінь. А невидимі інфрачервоні промені від нагрітої Сонцем оболонки підуть у космос. Мабуть, тільки ці теплові промені дадуть можливість виявити з далеких світів наш космічний дім, нашу інфрачервону зірку…
А для нас — для нас сонячне вогнище перетвориться на сонячну піч. Геть-чисто вся енергія світила буде в наших руках. І тоді найсміливіші мрії сучасності стануть простими раціоналізаторськими пропозиціями. Заселити планету — будь ласка! Створити нові — скільки завгодно!
Відвідати Андромеду…
Матвій випростався так, що хряснули суглоби.
Через десять хвилин він уже снив космічними снами. Блискуча поверхня надвелетенської оболонки, Майя в скафандрі. Засідання Сектора палеоастронавтики на безлюдній чужій планеті. Гарячі суперечки про вимпел, який треба там залишити.
…Його розбудив настійливий дзвінок.
Матвій розплющив очі від яскравого денного світла, примружився і пробурмотів:
— Що ж вони все-таки залишили? В коридорі знову загримів дзвінок.
— Зараз! — крикнув Бєлов. Розчинивши навстіж двері, він розписався на бланку, який дав йому поштар, мовчки взяв конверт з фототелеграмою І, коли поштар пішов, знову пробурмотів:
— Що ж вони все-таки залишили?..
Його погляд спинився на великих літерах у куточку телеграми, що стирчав з конверта — Адреса.
— Адреса, — механічно повторив Матвій. — Адреса…
І прикипів на місці.
Ну й телепень, як він раніше про це не подумав! Звичайно, вони мусили залишити на Землі не що інше, як свою адресу. Не книжки, не формули, не креслення. Звідки вони могли знати, до чиїх рук потрапить і як буде все це використано — на благо людей чи на шкоду? Велети з легенди не хотіли залишати людям свою силу, бо вони могли скористатися нею на зле…
Адреса, тільки точна “адреса” зірки, з якої вони прилетіли!
Матвій кинувся до полиці, схопив оберемок товстих томів, кинув його на стіл і почав оскаженіло гортати сторінки.
Склоподібне каміння пустелі й стародавня легенда Мідного згортка, незрозумілі споруди в Хірбеті і в сибірській тайзі, фантастичні малюнки в печерах і сталевий знак у надрах Землі — все, про що вони говорили, сконцентрувалося тепер для Матвія Бєлова в одній точці небесної сфери.
В точці, розташованій над Темірбашем рівно опівночі двадцять другого березня.
“День, що дорівнює ночі” набрав такого ж реального смислу, як “найвища висота” — Джомолунгма. Або як “число три” — символ трикутника з центром за триста сорок кілометрів від Красноярська. Саме над цією точкою в цю ніч повинна сяяти їхня “зірка опівночі”!
Матвій перегорнув ще кілька сторінок зоряного атласу і прикусив губу.
Ні весняного, ні осіннього рівнодення в зеніті над Темірбашем не було ніякої зірки опівночі… Найточніший із каталогів стверджував цей факт досить переконливо.
Але це означало, що всі здогадки були недостовірні. Недостовірні…
Матвій сумно посміхнувся: “Якщо тільки вони не збудували собі космічний дім…”
Він зібрав альбом і книжки, поставив їх на місце. І лише помітивши на спорожнілому столі конверт, згадав про телеграму.