Чтение онлайн

— Так, взагалі зрозумів, — невпевнено обізвався Леонід. — Але ти ж не знаєш, звідки цей німець узяв “стародавніх завойовників”, котрі побудували…

— Нізвідки! — відрубав Тарасюк. — Зараз переконаєшся. Ходімо далі!

…Автори другої, третьої і четвертої книги писали про піраміду: мовляв, вона “завжди викликала подив” уже тим, що існує не в Єгипті і що в ній навіть не можна було поховати ніякого царя, бо вона висічена із суцільної скелі.

В п’ятій і шостій книжках були посилання на першу й третю та копії тієї ж літографії.

— Отже, — радісно сказав Тарасюк, — пам’ять мені не зрадила. В Хірбеті, за двісті миль від оазиса з твоїм загадковим камінням, стоїть не менш загадкова споруда правильної геометричної форми. Ні про. час її зведення, ні про будівників ніхто нічого сказати не може… Як ти думаєш, Льонько, хто побудував Хірбетську піраміду?

Серьогін відірвавсь од літографії, глянув на друга і побачив в його очах той же дивний блиск, котрий вісім годин тому бачив у автора статті.

— Грицьку, не втрачай глузду! — заволав Серьогін. — Давай-но краще спати! А завтра обмізкуємо все це на свіжу голову.

Але Тарасюк дістав звідкілясь логарифмічну лінійку і почав орудувати нею, шепочучи собі під ніс якісь цифри.

Через кілька хвилин він сказав:

— Вага піраміди — за моїм обережним підрахунком — понад дві тисячі тонн. До речі, найпотужніші підйомні крани не підіймають більше п’ятисот. То хто ж усе-таки збудував Хірбетську піраміду?

— Спати! Негайно спати! — закричав Серьогін і заходився витягати з-за шафи розкладачку.

…Його розбудив тихий, але дуже настійливий Тарасюків бас.

За вікном сяяло сонце. Повільно спадали блискучі парасольки сніжинок.

Григорій, прикривши долонею телефонну трубку, твердив:

— Розумію. Все розумію… Розумію, неділя. Розумію, сімдесят шість років. А тепер ви зрозумійте: справа невідкладна! О, тепер дякую! Рівно об одинадцятій? Єсть. Будемо обоє. Зі всіма документами.

Він поклав трубку й оглянувся.

Серьогін зажмуривсь, але пізно, — у повітрі просвистіла подушка і вдарила його в плече.

— А киш з-під ковдри! Сніданок готовий!

Серьогін розплющив одне око.

— Через півгодини відрекомендуєш мене тому мушкетерові, а через три години я мушу бути в академіка…

— Якому мушкетерові? — не розплющуючи другого ока, спитав Серьогін.

— Бєлову! Кандидатові фізико-математичних наук Бєлову, — нетерпляче повторив Тарасюк і стягнув з приятеля ковдру.

А коли Леонід з подушкою в руці кинувся на нього, — вихопив із пробкової кулі рапіру і, зайнявши бойову позицію, урочисто вигукнув:

Двоє лижників зупинилися біля останнього в селищі паркану.

— Приїхали? — відсапуючись, промовив Бєлов.

Тарасюк кивнув, подивився на годинник, потім запитливо глянув на свого супутника і показав палицею на ліс. Туди вела голубувата, добре об’їжджена лижня.

Бєлов благально підвів руки вгору.

— Ганьба! — похмуро пробасив Тарасюк. — Ходять чутки, що мавпа перетворилася в людину не тоді, коли стала на ноги, а тоді, коли стала на лижі.

— Але ж нам уже час? — Бєлов з надією глянув на вкритий інеєм частокіл, за котрим виднілася суцільна стіна обліпленого снігом чагарника; над сніговою стіною стирчав гостроверхий дах з квадратним, рожевим від сонця віконечком мансарди.

— Ми ще маємо двадцять хвилин… Та гаразд, ходімо.

Тарасюк швидко зняв лижі і почав витирати рукавичкою іній з пригвинченої до хвіртки латунної пластинки.

— Нас не покусають? — запитав Бєлов.

— Зараз довідаємось, — відповів Тарасюк і, закінчивши своє заняття, вголос прочитав: — “Заходьте! Злих собак немає!”

На величезному письмовому столі височіла купа паперу впереміж із розкритими книжками.

— Так ось що ви робите в неділю! — грізно сказав Тарасюк. — Буду скаржитись у місцевком! Директор порушує конституцію: кожний громадянин має право на відпочинок!

— Пишіть скаргу, Грицьку, пишіть, — спокійно відказав академік, потискаючи їм руки. — Але майте на увазі, за даними Центрального статистичного управління, сімдесятирічний громадянин в середньому живе ще тринадцять років. Отже, мені належить лише років сім. Але покінчимо з етикетом. У вашому розпорядженні тридцять хвилин.

— Мені вистачить і десяти, — сказав Бєлов.

Академік слухав не перебиваючи. І лише коли Матвій закінчив своє коротке повідомлення, сказав:

— Так, припустимо, ви довели, що самміліти — не скло і не метеорити. Що ж ви збираєтесь доводити далі?

— Треба визначити, коли і при якій температурі вони утворилися, — ¦ відповів Бєлов. — Час і температуру.

— Гаразд, припустимо, ви встановили: температура-мільйон градусів, час — сто тисяч років. Хіба це свідчить, що каміння штучне, — і, тим паче, що його існування пов’язане з прибульцями на Землю?..

— Ні, але…

— Звичайно, ні! — втрутився Тарасюк. — Проте якби пощастило довести, що самміліти з’явилися сто тисяч років тому і що саме цими роками датується якась історична пам’ятка, то…