Чтение онлайн

— Мабуть, він уже і жданики поїв.

— Ми були разом шість років. Віриш, я навіть не пам’ятаю, як він виглядає.

— Вірю.

Бірґіта знову зітхнула.

— Не думала, що все так вийде. Я була певна, що ми одружимося, заведемо дітей і оселимося де-небудь у передмісті Мальме. І у нас буде дім із садком, і щоранку перед дверима лежатиме свіжа газета. А тепер — тепер я вже майже забула, як звучить його голос, або як добре нам було разом, або як… — Вона поглянула на Харрі. — Або як він з увічливості терпів моє базікання після кількох келихів вина.

Весь цей час Харрі посміхався. Пляшки вина йому вочевидь не вистачило, але Бірґіта це ніяк не прокоментувала.

— Я не з увічливості, я з цікавості, — сказав Харрі.

— Ну, тоді розкажи що-небудь про себе, крім того що ти працюєш в поліції.

Бірґіта нахилилась до нього, Харрі змусив себе не дивитися у викот її сукні. Але тепер він відчув легкий запах її парфумів і жадібно втягнув його носом. Стоп, стоп! Тримати себе в руках! Ця сволота у Карла Лаґерфельда і Крістіана Діора знають, як звести чоловіка з розуму.

Запах був чарівний!

— Значить, так, — почав Харрі. — У мене є старша сестра, мати померла кілька років тому, сам я живу в Осло — винаймаю в Теєні помешкання, ледве зводжу кінці з кінцями. Довгих романів у моєму житті не було, за винятком, мабуть, одного.

— Правда? І зараз у тебе теж нікого немає?

— Ну, не зовсім. Так, зо дві жінки, з якими я граю в якісь дурні і безглузді ігри. Іноді я телефоную їм, іноді вони — мені.

Бірґіта спохмурніла.

— Щось не так? — запитав Харрі.

— Не знаю, як я ставлюся до таких чоловіків. І жінок. У цьому я дещо старомодна.

— Але тепер усе це, звичайно, в минулому. — Харрі підніс угору келих.

— Не сказати, щоб мені сподобалися твої блискучі відповіді. — Вони чокнулися.

— Що ж ти насамперед цінуєш у чоловіках?

Прибравши позу мислителя, вона деякий час мовчки дивилася в порожнечу, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Мабуть, легше буде сказати, що мені в чоловіках не подобається.

— То що ж? Окрім блискучих відповідей.

— Мені не подобається, коли мені влаштовують перевірки.

— Тебе це дуже ображає?

Бірґіта посміхнулася:

— Моя тобі порада, Казанова, — якщо хочеш зачарувати жінку, дай їй зрозуміти, що вона унікальна, що до неї у тебе особливе ставлення, не таке, як до всіх інших. Хлопцям, які чіпляють дівчат у барах, цього не зрозуміти. Та й розпусникам на кшталт тебе — теж.

Харрі розсміявся:

— Кажучи «зо дві», я мав на увазі таки «дві». А «зо дві» я сказав тому, що це звучить трохи інакше, начеб як… «три». Одну недавно покинув молодий чоловік, ну, за її словами. Останнього разу вона дякувала мені за те, що я такий… нештучний, а наші стосунки — такі… напевно, що ні до чого не змушують. Друга — це жінка, з якою я давно вже підтримую ненав'язливі стосунки, і вона наполягає, що позаяк почав їх я, то я ж зобов'язаний забезпечувати її якимсь мінімумом особистого життя, доки один з нас підшукає собі щось натомість. Стривай — а з чого це я виправдовуюсь? Я звичайний хлопець, і мухи не скривджу. Думаєш, я когось тут намагаюся зачарувати?

— Авжеж. Ти намагаєшся зачарувати мене. І не заперечуй!

Заперечувати Харрі не став.

— Гаразд. І як у мене вийшло?

Вона задумливо взяла келих, надпила з нього і відповіла:

— Нормально. В усякому разі, можливо. А взагалі, ні, чудово. Цілком.

— Звучить як «на п'ять з мінусом».

— Десь так.

Поряд із затокою було темно і майже безлюдно. Віяв холоднуватий вітер. На сходах Оперного театру фотограф щось пояснював напрочуд огрядним нареченим. Тим вочевидь не подобалося раз у раз переходити з місця на місце, та й не дивно з їхніми тілесами. Але нарешті ідеальний варіант було знайдено, і вони закінчили фотосесію з усмішками, сміхом і, можливо, сльозами.

Харрі й Бірґіта спостерігали цю картину з балюстради.

— Ось що означає з радощів як не луснуть, — сказав Харрі. — Чи шведською так не кажуть?

— Чому ні? Буває, людина така щаслива, що і шведською можна сказати: вона як не лусне з радощів. — Бірґіта вийняла з волосся шпильку і підставила обличчя вітру. — Буває, — повторила вона ледь чутно.

Вона стояла лицем до моря, і вітер розмаював її вогненне волосся, так що воно було схоже на щупальця величезної медузи.

Харрі раніш і не підозрював, що медузи бувають такими гарними.

Літак приземлився в Брісбені, коли в Харрі на годиннику була одинадцята, але стюардеса по гучному зв'язку наполягала, що лише десята.

— Тут, у Квінсленді, час не ділять на зимовий і літній, — пояснив Ендрю. — Були справжні політичні баталії, але в результаті фермери зібралися на референдум і висловилися проти.

— Таке відчуття, що це велике село.

— Подібне до того. Ще донедавна хлопців з довгим волоссям сюди просто не пускали. Це було заборонено.

— Жартуєш?

— Квінсленд — особлива стаття. Скоро звідси поженуть бритоголових.

Харрі посміхнувся і провів рукою по голеній потилиці.

— Що ще?

— До речі, якщо ти привіз із собою марихуану, залиш її краще в літаку. У Квінсленді до наркоманів ставляться суворіше, ніж в інших штатах. Не дивно, що фестиваль «Акваріус» проводили саме тут — прямо на кордоні з Новим Південним Уельсом.

Насамперед вони мали знайти машину. В конторі з прокату виявилася вільною і справною тільки одна.

— Зате в Квінсленді є місця на кшталт острова Фрезер, де познайомилися Інґер Холтер і Еванс Вайт. За великим рахунком, острів цей — просто величезний пляж, але є на ньому і тропічний ліс, і озера з найчистішою у світі водою. А пісок до того білий, що пляж здається мармуровим. Такий пісок називають силіконовим — через підвищений вміст кремнію. З нього можна відразу ліпити комп'ютери.

— Країна достатку, скажіть? — Хлопець за стійкою простягнув ключ.

— «Форд ескорт»? — Ендрю задумливо потер ніс, але потім усе-таки погодився, запитавши лише: — Невже вони ще існують?