Чтение онлайн

— Ми з Міккою бачили, як він тягнув її через парк. І вирішили, що вона ще п’яніша за нас. Думаю, Мікка їй навіть позаздрив. Хі-хі. А ось і сам Мікка. Він з Фінляндії.

Мікка, що явно перебрав, лежав на сусідній лавці.

— Дивися на мене, Джозефе. Не моргай! Я повинен її знайти. Розумієш? Той тип — убивця.

— Я стараюся, Харрі. Правда, стараюся. Чорт, я справді хочу тобі допомогти.

Джозеф заплющив очі й від жалості до себе приклав долоню до лоба.

— У цьому парку темно, як у ямі. Я погано розгледів. Здається, він був здоровенний.

— Товстий? Високий? Світлий? Темний? Кульгавий? Бородатий? В окулярах? У капелюсі?

У відповідь Джозеф закотив очі:

— Do уа have a fig, mate? Makes mе kinda think better, уa know. [98]

Та всі сигарети світу не могли зараз вигнати з голови Джозефа хмільний туман. Віддавши йому всю пачку, Харрі велів йому розпитати Мікку, коли той прокинеться. Не надто, щоправда, на це сподіваючись.

До квартири Бірґіти Харрі повернувся о другій годині ночі. Леб’є, все ще в навушниках, співчутливо поглянув на нього:

— Gave it a burl, did уа? No good, ay? [99]

Харрі не зрозумів жодного слова, але ствердно кивнув:

— No good, [100] — і повалився в крісло.

— А в дільниці що? — продовжував Леб’є.

Харрі пошукав був у кишені сигарети, але згадав, що віддав їх Джозефу.

— Бедлам. Водкінс зовсім з котушок злетів. Зараз мало не по всьому Сіднею, як безголові курки, носяться машини з сиренами. Про Вайта відомо тільки, що він із самого ранку вирушив з Німбіна до Сіднея. Відтоді його ніхто не бачив.

Він стрельнув сигарету в Леб’є. Вони мовчки закурили.

— Йди додому, поспи зо дві години, Сергію. Я залишуся тут на ніч, на випадок якщо Бірґіта з’явиться. Не вимикай рацію, я стежитиму.

— Я теж можу тут залишитися на ніч, Харрі.

Харрі похитав головою:

— Йди додому. У разі потреби я тобі потелефоную і розбуджу.

Леб’є надів на голомозу голову бейсболку з емблемою команди «Ведмедів». Біля дверей він обернувся:

— Ми знайдемо її, Харрі. Я відчуваю. So hang in there, mate. [101]

Харрі поглянув на Леб’є. Цікаво, сам він у це вірить?

Залишившись сам, Харрі відчинив вікно і поглянув на дахи будинків. Стало прохолодніше, але повітря було тепле як і раніше ї пахло містом, людьми та їжею з усіх кінців світу. Чудова ніч в одному з чудових міст планети. Він поглянув на зоряне небо. Безодня миготливих вогників, які здаються живими, якщо довго на них дивишся. Марна краса.

Він обережно спробував розібратися у своїх відчуттях. Обережно, адже боявся поринути в них відразу. Тільки не зараз. Спочатку приємні спогади. Трохи. Він не знав, зроблять вони його сильнішим чи слабшим. Обличчя Бірґіти в його долонях. Її сміх. Спогади завдавали болю. Краще триматися від них подалі. Але він занурювався в них усе глибше, щоб відчути їхню силу.

Йому раптом здалося, ніби він у підводному човні на самому дні глибокого моря відчаю і безвиході. Море натискало і хотіло прорватися всередину. Корпус уже тріщав по швах, але Харрі сподівався, що він витримає. Справді, він же недаремно вчився контролювати свої відчуття. Він подумав про душі, які, коли вмирає тіло, перетворюються на зірки, але не поспішав шукати її на небі.

Після аварії Харрі часто запитував себе, чи хотілося б йому щось змінити. Опинитися на місці товариша — врізатися головою в стовп на Серкедалсвеєне і бути з честю похованим у присутності скорботних батьків і почесної варти, а потім перетворитися для всіх на вицвілий, проте дорогий спогад, у фотографію на першому поверсі поліцейської дільниці. Приваблива, що не кажи, альтернатива тій брехні, з якою він приречений жити, того приниження, що гірше за провину й ганьбу.

Безглузде, болісне питання. Але відповідь, яку Харрі знайшов, дала йому сили почати все заново. Ні, він нічого б не міняв. Він був радий, що вижив.

Щоранку в лікарні, сонний і очамрілий від пігулок, він прокидався з відчуттям, ніби щось не так. Звичайно за мить свідомість поверталася, він згадував, хто він і де знаходиться. І все, що сталося. Але наступною думкою було: «Ти ще живий, ти не кінчена людина». Не так багато, але тоді Харрі цього було досить.

Коли його виписали, то послали до психіатра.

— Трохи запізно, — сказав психіатр. — Ваша підсвідомість, очевидно, вже визначилася зі своїм ставленням до минулого, і на перший вибір ми вплинути не зможемо. Наприклад, вона могла почати витісняти минуле. Але якщо все так погано, треба спробувати щось змінити.

Харрі знав, що підсвідомість говорила йому одне: як добре залишитися живим. І він не хотів, щоб психіатр це змінював. Більше він до психіатра не ходив.

Потім він зрозумів, що не треба намагатися впоратися з усіма почуттями разом. По-перше, він і сам до пуття в них не розібрався. Принаймні, не цілком. Не можна впоратися з невідомим. По-друге, легко здолати ворога, якщо битву розділити на кілька коротких сутичок, щоб противника можна було вивчити, виявити його слабкі сторони і нарешті розбити. Це так само, як класти папір у паперорізку. Покладеш надто багато — машина збунтується й відразу ж зупиниться. Доведеться починати знову.

Якось колега запросила Харрі на званий обід, де він познайомився з психологом. Коли Харрі розповів йому, як він переборює почуття, психолог здивувався:

— Війна? Паперорізка? — і з тривогою поглянув на нього.

Харрі розплющив очі. Крізь занавіски пробивалися перші вранішні промені. Він поглянув на годинник. Шоста. Рація затріщала:

— Говорить «Дельта». «Чарлі», прийом.

Харрі підхопився з дивана, схопив мікрофон.

— «Дельта», говорить Ховлі. Що у вас?