Чтение онлайн

Попри бажання повернути музею безцінну маску, Марта не збиралася нікого відпускати.

«Чому ж поліції й досі немає? — Вона поглянула на поліцейське авто, що стояло на п’яца дела Синьйорія. їй здалося дивним, що працівники поліції й досі не піднялися до музею. До того ж Марта раптом почула вдалині якесь дивне дзижчання, схоже на звук механічної пилки. Воно ставало дедалі гучнішим. — Що це таке?»

Тон Ленґдона зробився тепер благальним.

— Марто, ви ж знаєте Іґнаціо. Він би ніколи не забрав маску, не маючи вагомих підстав. Тут усе не так просто. Власник маски, Бертран Цобріст, був людиною вкрай суперечливою. Ми підозрюємо, що він міг мати стосунок до вкрай небезпечних і жахливих речей. Я не маю часу все пояснювати, але я благаю вас повірити нам.

Але Марта тільки мовчала й витріщалася на нього. Для неї це звучало абсурдно й безглуздо.

— Пані Альварес, — мовила Сієнна, обпаливши Марту крижаним поглядом. — Якщо вам не байдуже власне майбутнє й майбутнє вашої дитини, то ви маєте нас відпустити. І негайно.

Марта інстинктивно затулила руками живіт, аж ніяк не щаслива від того, що щойно почула погано приховану погрозу її ненародженому дитяті.

Верескливе дзижчання надворі посилювалося, і коли Марта визирнула у вікно, то їй не вдалося побачити, звідки йшов шум, але вона побачила дещо інше.

Охоронець також це побачив, і очі його розширилися.

Унизу, на п’яца дела Синьйорія, натовп розступився, даючи дорогу кавалькаді поліцейських авто, що завивали сиренами, а попереду їхали два чорні мікроавтобуси. Мікроавтобуси різко загальмували біля парадного входу. Із них притьмом повискакували військові з великими автоматичними гвинтівками й притьомом кинулися всередину палацу.

На Марту накотився страх. «Хто вони в біса такі?»

Охоронець, здавалося, був стривожений не менше за неї.

Тонке дзижчання раптом стало пронизливим, і Марта перелякано відсахнулася, побачивши, як прямо перед вікном вигулькнув маленький гелікоптер.

Апарат завис у повітрі на відстані десяти ярдів, немов придивлявся до тих, хто був у приміщенні. У передній частині маленького літального апарата, не більше за ярд завдовжки, був умонтований довгий чорний циліндр. Він націлювався прямо на них.

— Sta per sparare! (От-от стрільне!) — скрикнула Сієнна. — Tutti a terra! (Усім униз!)

Вона впала навколішки біля підвіконня, і Марта, холонучи з переляку, зробила те саме. Охоронець також упав на підлогу, інстинктивно націливши пістолет на апарат.

Зі своєї скоцюрбленої пози Марта примудрилася побачити, що Ленґдон і досі стоїть, здивовано витріщившись на Сієнну, не вірячи в те, що від безпілотної машинки виходить якась загроза. Сієнна була внизу лише кілька секунд, а потім скочила на ноги, схопила Ленґдона за зап’ястя й потягнула його в коридор. За кілька секунд вони вже мчали до парадного входу будівлі.

Охоронець крутнувся на колінах і зігнувся, наче снайпер, готуючись до стрільби. Він націлив пістолет на двох утіка- чів, що стрімко віддалялися.

— Non spari! (Не стріляй!) — наказала йому Марта. — Non possono scappare! (Вони однаково не зможуть утекти!)

Ленґдон і Сієнна зникли за рогом, і Марта збагнула, що за кілька секунд вони наштовхнуться на поліцію, яка рухатиметься назустріч.

* Швидше! — підганяла Сієнна, кинувшись із Ленґдоном назад тим самим шляхом, яким вони потрапили до музею. Нона сподівалася встигнути добігти до головного виходу і не наштовхнутися на поліцію, але тепер побачила, що шанси на це дорівнюють нулю.

Вочевидь, Ленґдона терзали ті самі сумніви. Нічого не кажучи, він загальмував на широкому перехресті двох коридорів.

— Цим шляхом ми не виберемось.

— Уперед! — заклично махнула йому рукою Сієнна. — Роберте, ми не можемо просто стояти і нічого не робити!

Ленґдон завагався і спрямував уважний погляд ліворуч, на короткий коридор, який начебто завершувався невеличкою тьмяно освітленою кімнатою. Стіни кімнати були завішані старовинними мапами, а по центру стояв великий залізний глобус. Ленґдон поглянув на цю залізну конструкцію й слабко кивнув... а потім закивав значно енергійніше.

— Сюди, — гукнув Ленґдон, кидаючись до залізного глобуса.

— Роберте! — скрикнула Сієнна, але побігла слідком, хоча й інстинктивно відчувала, що цього не слід робити. Бо той коридор вів углиб музею, а не до виходу. — Роберте! — захекано повторила вона, нарешті наздогнавши його. — Куди ти нас ведеш?

— Через Вірменію, — відповів Ленґдон.

— Що?!

— Вірменія, — повторив Ленґдон, уперто спрямувавши погляд уперед. — Довірся мені.

***

А на нижньому поверсі в натовпі переляканих туристів на балконі Залу п’ятисот Ваєнта низько нагнула голову, коли спецпідрозділ під орудою Брюдера прогупотів чоботами повз неї, біжучи до музею. Унизу гучно заляскали двері — то поліція перекривала виходи, блокуючи будівлю.

Якщо Ленґдон і справді був тут, то він потрапив у пастку.

На жаль, Ваєнта також опинилася в пастці.

розділ45

Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.

А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Марра Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.

Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.