Чтение онлайн

Сієнна заходилася ще енергійніше терти тильний бік маски.

Агов, обережніше! —застогнав її Ленґдон.

— Маєш рацію, — заявила вона, заповзято стираючи гесо. — Решта цієї цитати є тут, точнісінько як ти її навів. — Вона зробила паузу і, зануривши рушник у купіль, прополоскала його.

Ленґдон незадоволено поглянув на воду в купелі, яка побіліла від розчиненого в ній гесо. «Нехай вибачить нам Сан- Джованні», — подумав він, відчувши сором через те, що священна купіль використовується тепер як раковина.

Сієнна підняла з купелі рушник, із якого рясно капала вода. Майже не викручуючи його, вона знову приклала мокру тканину до центру внутрішнього боку маски й стала терти її так, наче то була супова миска.

— Сієнно! — застеріг її Ленґдон. — Це ж давній...

— Увесь зворотний бік вкритий текстом, — заявила вона, вишкрябуючи нутро маски. — І він написаний якось... — Вона замовкла, схиливши голову ліворуч і повернувши маску праворуч, немов намагалася прочитати з боку вбік.

—Яквін написаний? — прискіпливо спитав Ленґдон, не бачачи тексту.

Сієнна нарешті вичистила зворотний бік маски й витерла його сухим рушником. А потім поклала експонат перед Ленґ- доном, щоби вони обоє могли побачити результат її роботи.

Коли професор поглянув на вичищений внутрішній бік посмертної маски Данте, у нього аж дух перехопило. Уся її увігнута поверхня була вкрита текстом загальним обсягом близько ста слів. Починаючись угорі з фрази «Гей ви, хто розум сильний має», напис продовжувався єдиним безперервним рядком, скручуючись дугою вниз, до правого боку маски, де перевертався догори дриґом і проходив низом, а потім знову піднімався лівим боком до початку, звідки повторював цей самий шлях, але вже рухаючись трохи вужчим колом.

Цей контур тексту химерним чином нагадував спіральний шлях, що пролягав горою Чистилище до раю. Ленґдон, як знавець символів, миттєво розпізнав цю спіраль. Архімедова спіраль за годинниковою стрілкою.Він також підмітив, що число обертів від найпершого слова «Гей» і до останньої крапки в центрі теж було цілком очікуваним і знайомим.

Дев’ять.

Затамувавши віддих, Ленґдон повільно обертав маску, читаючи текст, який скручувався дедалі щільніше увігнутою поверхнею й закінчувався у центрі.

— Перша строфа — це Данте, майже дослівно, — сказав Ленґдон. — «Ге й, ви, хто розум сильний має, дотримуйтесь порад, які я тут сховав під покривалом із віршів незрозумілих».

— А решта? — наполегливо спитала Сієнна.

Ленґдон похитав головою.

— Навряд чи. Вона написана тим самим віршовим розміром, але не пригадую таких пасажів у Данте. Схоже, це хтось зімітував його стиль.

— Цобріст, — прошепотіла Сієнна. — Хто, крім нього?

Ленґдон кивнув. Це було найімовірнішим. Зрештою, Цобріст, змінивши картину Боттічеллі «Мапа пекла», уже довів здатність залучати на свій бік мистців і змінювати мистецькі шедеври так, щоби вони відповідали його потребам.

— Решта тексту дуже дивна, — сказав Ленґдон, знову обертаючи маску й читаючи текст в напрямку до центру. — Тут ідеться про... відрізані конячі голови... про видерті кістки незрячої... — Він проскочив уперед, до завершального рядка, написаного тісним колом у самісінькому центрі маски. І здивовано охнув.

— Тут йдеться про криваві води...

Сієнна здивовано вигнула брови.

— Як у твоїх видіннях з отою срібноволосою жінкою?

Ленґдон кивнув, замислившись над текстом.

Криваві води... лагуна, яка не віддзеркалює зірок... Що б це означало?

— Поглянь, — прошепотіла вона, читаючи понад його плечем і показуючи на одне слово на початку спіралі. — Тут ідеться про конкретний географічний пункт.

Очі Ленґдона знайшли слово, яке він пропустив під час першого перегляду тексту. То була назва одного з найгарні- ших та найунікальніших міст у світі. Ленґдон відчув на спині холодок, знаючи, що за збігом обставин то було ще й місто, де, як відомо, Данте Аліґ’єрі заразився інфекційною хворобою, від якої й помер.

Венеція.

Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як «дож» та «лагуна», стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію — унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним пра- вив глава венеціанської держави, який називався «дож».

Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води...

— Вона вказує під землю, — сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.

Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.

Спустися вглиб осілого палацу... Бо там, у темряві, хто- нічний зачаївся монстр...

— Роберте, — знервовано спитала Сієнна, — а що то за монстр?

— Хтонічний, — відповів Ленґдон, — означає «той, що живе під землею».

Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.

* * *

Grazie mille (Красненько дякую), — сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, хо- иаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись — чи, бува, ніхто не помітив.

— Cinque minuti (П’ять хвилин), — нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.