Чтение онлайн

Знову пролунав дзвоник.

– Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?

– Ні. Подивися на холодильнику.

– Без тебя знаю, ёп-папало-ногу, телепатка.

Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності – годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке».

Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» та «Роксолана» й звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет чтоб этих обратить. Кишка тонка, и та вся в жопе». «Зойка, ну які у дупі кишки?» «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».

Зойка сподівалася, що напише трактат – план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів, із тих, у яких кишки товстіше. Вона була переконана: за це має отримати Нобеля, тоді зможе полагодити туалетний бачок та засклити балкон, грошей Славіка Зойка обурено не приймала. «Я ему не его бабы, чтоб купить меня за толчок и стекляшки!»

Ще була Віка Петрова. Думаю, вона мала невеликий шанс сподобатися Наталі, але, на відміну від інших, такий шанс у неї принаймні був. Віка Петрова служила капітаном у Міністерстві надзвичайних ситуацій. На думку Наталі: «Вона хоча б нормальною справою займається, а не тупо ногорозсувалка». Наталя також не була обдарована надмірною фантазією, тому не уявляла, що це можна поєднувати.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла пригинати його під себе. «На раз-два-три».

Коли Зойка все те почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).

Віка Петрова була діловою жінкою. З речами вона принесла кілька кульків консервації: перці, зелені помідори, салати, кабачки, синенькі, варення, огірки різних сортів та у різних розсолах.

– Віко, у вас така рукаста мама, стільки всього для вас готує. – Я нічого не консервувала, не навчилася, ніколи у мене не було шматка землі, ані чужої, ані своєї.

– С чего вы взяли, что это – моя мама, Варвара Сергеевна? Мама не на черноземье живёт, ей не до разносолов. Это всё – утопленницы, – відкриваючи банку з маленькими патисонами, що ніби схожі на метеорити, відповіла Віка.

Я уявила, як до Віки Петрової у певні дні сходяться утоплениці, сіро-зелені, голі, притискаючи баняки до покусаних раками грудей, далі моя фантазія вдаряла по гальмах. Віка засміялася:

– Забываю, что говорю с гражданскими. Это пострадавшие от наводнений приносят, благодарят, лучше, само собой, деньгами, но у кого они сейчас есть, чтоб отдавать.

Гроші Віку Петрову надзвичайно цікавили. Перше, чим вона зайнялася після пригинання Славіка, була наша квартира. Квартира, як не дивно, дісталася мені у спадок від реабілітованого зрадника Батьківщини, державні хапуги якось її проґавили. Столична чотирикімнатна квартира на Шота Руставелі.

– Площадь нормальная, покатит на пару лет, но вообще запущенная. Это у вас что, кабинет? Кому оно сейчас надо? – резонно запитувала Віка Петрова про кімнату, котра нами використовувалася як бібліотека та комора.

Я знизувала плечима – не вміла спілкуватися з такими спритними людьми, не могла я пояснити цій жінці, що у кімнаті живуть книжки, улюблені казки Славіка, мої співрозмовники, чоловіки, що, на відміну від інших, залишилися зі мною, на старих книжкових сторінках. А ще маленькі шовкові мішечки, у котрі я складала зрізані верхівки новорічних ялинок, починаючи від дня народження Славіка (певно, його народження надало мені наснаги сприймати Новий рік як свято, як щось важливе для мене), щоб пам’ятати, коли ми ставили ялинку, коли – сосну, коли – піхту, коли – смереку. Та ще – маленькі саморобні прикраси, котрі спочатку робила я сама, потім ми разом зі Славком, потім він сам, аж потім знову – я сама. Навіщо то було мені потрібно? Не знаю. Наша родина віддавала перевагу ялинкам та зірочкам. Двадцять шість разів із тридцяти чотирьох.

Одного разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».

– Значит, так. Я вижу, что тут есть замок. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?

Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював у МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо у село, де зростав. Я не думала, що так легко у квартирі може з’явитися «завгосп».

Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, уже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не стільки чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.

– А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! – із викликом промовила Віка.

– Те, що у людей вашого покоління, зокрема у жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.

– Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка – быть полезной. Я не упускаю выгод.

– У нього (я кивнула у бік «мальчіка», котрий спокійно зайнявся ванною), певно, теж.

А далі мій заслаблий організм уже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.

Я про ту історію не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити й витягнути. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.

Утім, Віка Петрова, як виявилося, була не тільки з практичних, а й з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом – Славіком – заради більш удалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми із Зойкою святкували цей день.