Чтение онлайн

– А, може, загадочку? – запобігливо поцікавився сфінкс Іпсиус, спиною зачувши, що гість затримався в холі. – Ні? Ну, як хочете…

На мить зупинившись біля дзеркала, барон оцінив свій зовнішній вигляд і, не знайшовши особливих вад, рушив на другий поверх.

– Дзеркалу не вірте! – басом прокричав знадвору Оффіціум. – Улесливе брехло!

Зіпсував настрій, скотина…

На всьому шляху баронові не зустрілося жодної живої душі. Втім, і неживої – теж. На стінах через рівні проміжки горіли жовті безолійні лампади, схожі на очі пантер. Лампади часом мигали,і це дратувало.

Ага, ось і кабінет номер сім.

Конрад обсмикав камзол, перевірив, чи немає складок навколо талії, і делікатно постукав.

– Заходьте! Я вас чекаю…

Кабінет вігіли виявився трохи менший за обер-квізиторський. Обстановкою він швидше нагадував щось середнє між дамським будуаром та лабораторією волхва-дослідника, аніж апартаменти державного чиновника. Під стелею розкидані грайливі гротески – цей вид орнаментики вважався одним із найвишуканіших, але й із найнебезпечніших, здатних наслати марення. Різьблені панелі темного горіха; не відразу втямиш, що це дверцята численних шаф. На підвісних полицях ліворуч зберігалися манускрипти в палітурках із лілльської шкіри з огидними на вигляд скрепами; праворуч – склянки із зіллям та екстрактами. У деяких склянках щось виразно ворушилося. Один із двох масивних столів мав відносно звичний для ока вигляд. Стільницю окупували купа сувоїв, мармурове прес-пап'є, схоже на інструмент ката, і чорнильниця у вигляді роззлючено-го камелопарда.

«Вмочати перо в рогату голову верблюда, мабуть, цікаво…» – оцінив Конрад смак пані Кукіль.

Другий стіл займала чудова конструкція – ряд дзеркал, встановлених під несподіваними кутами одне до одного, пара свічок на павучих ніжках, оповитих тонесеньким срібним павутинням. У центрі композиції на триніжку спочивала куля-обсервер.

Над нею ворожила хазяйка кабінету.

– Сідайте, колего. Я вже закінчую. Стомилася, як геній на побігеньках. Кулька, на додачу до ушкоджень, виявилася закриптованою. Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудієнцією. Але сам факт знаходження обсервера при огляді місця – рідкісна удача. У моїй практиці був усього один випадок…

Оскільки в практиці барона подібних знахідок не траплялося зовсім, він вважав за благо промовчати.

– Усі-пусі, мій солоденький…

Вігіла ніжно погладила обсервер долонею – і куля тьмяно спалахнула. Конрадові вчулося глузливе хихотіння. Обидві свічки відбігли вбік, дрібочучи ніжками, всередині срібного павутиння виник опалесцентний туман. Швидко відійшовши до другого крісла, Генрієтта зайняла місце поруч із обер-квізитором – немов у ложі опери перед початком «Психеї». Туман згустився вівсяним киселем, породжуючи пластівці-тіні. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вігіла раптом передумала, розпрямила скрючені пальці й полоскотала повітря перед собою. Туман муркнув від щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-білою. Не такою, як офорти знаменитого графіка Олафа Дальтоніка, а інакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, і лише подекуди проступає натяк на давнє буяння барв.

Барон подався вперед, відчуваючи, як його охоплює азарт.

Знайома зала готелю. Білі крісла, столи, стіни, ліплення над каміном зливаються в суцільну круговерть снігу. Деталей не роздивитись. Зате на тлі зимового пейзажу чітко виділяються постаті людей. Ось вони, квестори, що пропали безвісти. Миловида, але над міру розв'язна дівка без найменшого сорому влаштувалася на колінах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обійняв її за талію. Лицарі Ранкової Зорі, значить. Світочі Абсолютного Добра.

Ідеалісти.

Ханжею барон не був, але дозвілля адептів Світла уявляв собі дещо інакше.

Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квізитор і без пояснень здогадався: хтось, скоріш за все, Кристофер Форзац, змінив режим роботи кулі. Постаті забігали, як ошпарені. Промчав з кутка в куток племінник Герман; підхопився і знову впав у крісло квестор, що сидів до кулі спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жінка зі строгим, ба навіть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племінник барона опинився посеред зали. Здається, він щось виговорював безсоромниці (повнолітня гуртівниця?), але слів чути не було.

– Я залучу читців по губах, – тихо зауважила вігіла. – Шкода, час квапить…

Немов у відповідь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.

Крім гуркоту, Конрадові вдалося розчути віддалений зойк і дзенькіт розбитого скла. Від сліпучого спалаху барон замружився. Коли зір повернувся, очі почали немилосердно сльозитися. Ритм зміни картин став рваним, мозаїчним. «Сарабанда» перетворилася на божевільний танець менад. Зеленаві краплі полум'я відділилися від рук чоловіка в хламиді, віялом розлетівшись у пітьмі за вікном. Мить – і чарівник лантухом осів на підлогу. У дверях зали рубався один із квесторів, примудрившись затримати на порозі цілу зграю нападників. Два клинки, довгий і короткий, сікли невтомно.

Змазаною плямою майнула тінь: вовк? собака? – збила іншу тінь, що ввірвалась у вікно. Обидві котяться по підлозі. Спалахи, морок, відблиски. Рознесене в друзки крісло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врізався в стіну. Безвільна рука на білому килимі; лише рука – незрозуміло, відрубана, чи тіло просто не потрапило в «зіницю» обсервера. На порозі впав лицар-захисник; топчучи його, неясні постаті вдираються до зали. Облич не розібрати. Обер-квізитор мимоволі зітхнув від розчарування. Метушня в кутку. Це жінка зі строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вільна метальниця з ліцензією. її руки з нелюдською швидкістю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстаті. Щось летить, влучає, схиблює… Збоку від Лайзи опиняється незграбний силует.

Короткий змах.

Немов підкоряючись наказові, жінка падає на коліна.

Полум'я вихоплює з темряви обличчя. Це Герман. Люті зблиски сталі. Двоє виконують танок смерті, стрімко наближаючись до кулі-обсервера; їхні тіла застилають весь огляд. Миготіння тіней. Покривало, зіткане з імли, падає, тече по поверхні кулі, заступає картину.

Кінець.

Ні! Баронові здалося, що він сам відчув удар. Всередині сріблястого павутиння жалібно застогнали. Завихрила чорно-біла круговерть. Напевне, куля випала за вікно – або її викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну річ із собою.

Нарешті круговерть зупиняється.

Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…

Убиті? Поранені? Полонені?!

Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти – воскове, з блакитними струмочками вен на скронях – застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.