Ольвія
Шрифт:
Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..
І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:
– Де моя Ольвія?..
– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…
– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!
I архонт незчувся, як у нього вихопилось:
– Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.
– Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?
Архонт похмуро мовчав.
І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:
– За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..
Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.
– Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.
– Це схоже на сон. – В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.
Архонт ніби з жалем глянув на нього.
– Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?
– Дякую!.. – різко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провів ребром долоні по горлу. – До кінця своїх днів не забуду.
– А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.
– Аби твої поради, архонт, та лікували рани.
– Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.
– А від чого мені бути добрим?
– У місті багато дівчат. Вродливих.
– Але немає серед них Ольвії!
– Так, немає, – згодився архонт.
– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.
Родон навіть не ворухнувся.
– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.
Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона – наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.
Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:
– У якому краї Ольвія? У яких скіфів?
– Тапур – вождь кочових скіфів.
– Де вони? Кочовики?
Архонт розвів руками.
– Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?
Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:
– Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!
В ті дні Ясон шукав собі коня.
Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і – вірилось! – він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня – знайде й Ольвію.
Йому навіть снився кінь – баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…
І розумів, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..
Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:
– Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися – тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…
– Не треба далі, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…
– Але справді обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:
– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи мені, як Ольвія ішла до скіфів…
Була вона у скіфському вбранні: у червоних шароварах, малиновій куртці, на голові – башлик, з-під якого розсипалося по плечах каштанове волосся…
На поясі – акінак.
У руках – нагай.
В очах – сльози.
У серці – відчай.
А скіфи підійшли ближче до міста, щоб належно зустріти дочку архонта. Тисяча вершників стала перед містом стіною і чекала її.
Чим ближче підходила Ольвія до стіни вершників у чорних башликах, тим повільнішими ставали її кроки. А скіфи ніби самі пливли їй навстріч – бородаті, чубаті, смагляві, білозубі…
Страшні, незнані, незбагненні.
Хижі.
– Ой мамочко… – вихопилося в неї, і дівчина в розпачі спинилася і навіть було зробила крок назад.