Чтение онлайн

Лише дві фірми зацікавилися цюріхським бізнесменом і замовили невеликі партії контрольно-вимірювальної апаратури та антикорозійного лаку. Можливий прибуток від цих контрактів був настільки мізерний, що навіть не покривав вартості квитка від Цюріха до Кейптауна і назад. Щоправда, всі директори фірм запевняли Міллера, що після пробних замовлень збільшать обсяг імпорту, та ж не про це мріяв гість із Європи.

Коли б не Марієтта, яка трохи скрашувала перебування швейцарця в Кейптауні, Антон ладен був визнати свою поїздку до Південної Африки ще однією невдачею. Проте навіть найгарніша і найпослужливіша коханка не замінить чоловікові грошей. Особливо якщо готівка тане з катастрофічною швидкістю і нема ніякої надії на нові прибутки. Міллер дратувався дедалі більше. Нічого не винному кельнерові з готельної кав'ярні перепало за те, що приніс, як видалося Міллерові, не досить гарячу каву, зате надто охолоджене червоне вино. Навіть адміністратор мусив просити вибачення в запального іноземця.

На п'ятий день, коли Антон Міллер усерйоз розмірковував, чи не варто вже замовити квиток на перший-ліпший літак у Європу, почувся делікатний стукіт у двері. Коли швейцарець відчинив їх, у кімнату зайшло двоє чоловіків: білий і негр. Перший був якийсь на диво малий і потворний. Його миршаве обличчя ясніло штучною посмішкою. Другий, з досить світлою, як на негра, шкірою, був широкоплечий і кремезний.

— Можете не хвилюватися, — мовив білий, — нас ніхто не бачив. Ми не їхали ліфтом, а прийшли сюди сходами.

— Слухаю вас.

— Погляньте сюди, — миршавий поклав на стіл п'ять маленьких сірих камінчиків і, вдаючи страх, роззирнувся по кімнаті, чи, бува, не слідкує хтось за ним.

— Що це таке?

— Це скарб, — розсміявся негр. — Діаманти чистої води. Чимало таких камінчиків лежить у сейфах компанії «Де бірс». Їх знайшов мій брат в одній із копалень у провінції Трансвааль, де він працює. А знайшовши, одразу ковтнув. Йому пощастило — ніхто того не помітив. Брат живе в бараку біля копальні, і робітники не мають права виходити за огороджену територію, але ми й тут дали собі раду. Цей білий пан — наш приятель, він допоміг перевезти діаманти в Кейптаун. Віддамо їх панові за п'ять тисяч доларів, а в Голландії будь-який ювелір дасть за них щонайменше в чотири рази більше. Після шліфовки кожен камінчик уже коштуватиме десять тисяч доларів.

— Я не візьму, — коротко мовив Міллер. Він одразу запримітив, що діаманти справді вартісні. І хто знає, якби Марієтта не попередила, можливо, й піддався б спокусі.

— Розумію, — обізвався миршавий. — Ви не маєте при собі готівки. Можете видати нам чек або навіть вексель. Ми віримо швейцарцям, знаємо, що це чесні люди, які не скривдять бідних негрів. Їм і так нелегко жити в цій країні. П'ять тисяч доларів — то для них не лише гроші. Це водночас і нагода вибратися з пекла, в якому вони мусять животіти.

— Заберіть ці камінчики й пошукайте когось дурнішого.

— Ви боїтесь, що вони фальшиві? Ми залишимо їх тут до завтрашнього дня. Майже кожен житель Кейптауна розуміється на діамантах. Покажете їх будь-кому, і кожен визнає, що це чудові діаманти. Після шліфовки вони засяють блакитним світлом.

— Повторюю: заберіть їх. Я не хочу мати з тим нічого спільного.

— Ви і досі не вірите нам? — негр доброзичливо посміхався. — Зате ми цілком довіряємо панові. Завтра ще дякуватимете нам, що облагодили таку вигідну справу. А щодо вивезення діамантів у Європу, то з цим не матимете труднощів, таку дрібничку легко сховати. Та й швейцарських громадян ніколи не обшукують в аеропорту.

— Або забирайте ті камінчики, або я викину їх, — промовив Міллер, узяв камінчики в руку й, підійшовши до відчиненого вікна, зробив рух, ніби справді намірився викинути діаманти на подвір'я готелю.

— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.

— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.

Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.

Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.

— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?

— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?

— Ще ні.

— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.

— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.

— Ви можете назвати їх зараз?

— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.

— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.

Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.

— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.

— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.

— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.

— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.

— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.

Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:

— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.

— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.

— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».