Чтение онлайн

Прошла минута полной тишины. Староста снял шапку и перекрестился, за ним перекрестились и остальные.

– Ну, ребята! Волоки его в тайгу, да забросайте сне­гом, чтобы не видно было. До весны долежит, а там найдут, не найдут - нам все одно.

Приказание было тотчас исполнено; тело поволокли, взяв под мышки, притащили под сосну, сажен 10 от доро­ги и там забросали снегом. Только осталось широкое кровяное пятно на снегу, где лежал труп, но и его уни­чтожил староста, затоптав ногой и тоже забросав снегом.

Минут через 10 обоз снова двинулся в дорогу. Ямщи­ки шли гурьбой возле саней, курили трубки и молчали. Они все думали, что ими исполнен долг, что то, что слу­чилось, совершенно в порядке вещей, но все-таки им было не по себе.

– Эх, кум Николай! Пропал человек!!
– воскликнул тот же голос.

– Ну, ну, помалкивай-ка!
– заметил подошедший ста­роста.- Почто дурака ломаешь-то?

Скоро тайга отошла далеко в сторону; с горы пошел долгий спуск и в конце его светился огонек: то начиналась деревня и в крайней избе ждали хозяина, уехавшего с компанией в тайгу «на срезку».

А. Асинъ

...Зашуміло потроху; паламар весело всміхався: Іван Ге­расимович запевняв, що проти його ані один дяк у повіті не вистане; о. Степан... та він і самої попаді не злякався б тепер.

– Торкаймо до Головатого!

– Нікуди, як до Головатого!

Іван Герасимович засіпав віжками, зацмокав,- вибри­кує по шляху кобильчина.

Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зай­вого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Коринфяном...» трапив божого письма. Ду­ховних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівались на врожай, балакали про громадські новини, про сусідсь­ких попів, про благочинного прео... та краще самі по­слухайте:

– А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб склянки у вікнах забряжчали; кажуть, є такі голоси,- цікаво питався Головатий.

– Буває, буває,- все від бога.

– Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у повіті... як би ви думали?

І це проказавши, Іван Герасимович обвів слухачів своїми задоволеними очима.

Усі притихли.

– Ну, і що ж?
– допитувався Головатий.

– Дзвона перекричав...

– Дасть же господь голосину чоловікові... і як то його так перекричати?

– Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дзвоні, пам’ятайте,- не менш як ціла тисяча пудів... не наше брязкало... заревів одночасно й дякон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З пер­шого менту заглушило.

– Все від бога,- повторяв о. Степан.

– Через голос і в диякони вийшов,- доводив Іван Герасимович,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти ме­не,- дарма що я тільки дяк.

– По старому обичаю. П’ють горілочку до чаю...- І господар почав частувати.

– А що я тобі маю казати, Якиме?
– промовив о. дя­кон, приймаючи чарку від Головатого.

– Кажіть,- послухаємо.

– Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.

– Е, ні, отець дякон,- що хоч беріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по господарству тре­ба, й так мені сподобалося... краще не прохайте.

– Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.

– Марно прохаєте; чого не можна, того не можна,- слова я не зламаю.

– Так я вкраду

– А я буду позиватись.

Усі зареготались.

– Побалакають та й вип’ють,- заминав небажану розмову господар. Випили знову.

– А ти, куме, подаруй мені цуценя,- вв’язався дя­кон.

– Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценяти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.

– Так ти он який...- і дякон сипнув виразом, ніяк не піддатним до друку.

– Не личить духовній особі,- відрікає господар,- та так у чужому домі поводитись.

– А що мені твої поводини?

Уже мала знятись буча, але дякон замовк, як одрізав; постала тиша; частуються, мов і не було нічого прикрого. Іван Герасимович здивляє слухачів якоюсь новою чу­дасією.

– Буває, буває,- все від бога,- стверджує непокірним язиком о. Степан.

І незчулись, як дякона вода вмила. Де, де дякон,- мов його прірва поглинула. Глянули в сіни, метнулись по двору, і цуценяти немає.

– Так і є, що вкрав,- ударився в поли Головатий,- ні за що не вважу... За мою хліб-сіль віддяка... До рхирея дойду... жалуватись буду... щоб я... щоб мені...- лютував господар. Вибіг за ворота,- аж тільки ряса та бриль дяконів геть по шляху манячать,- чеше просто на слободу. За шапку та - наздогін. Озирнувся дякон,- як припусте,- тільки вітер волоссям згойдує. От-от ускоче в село,- зирк,- а Головатий - рукою змірять.

– А...- засичав дякон: так ні тобі ж, ні мені...- Добіг до поворота, цуценя з-за пазухи,- хряп головою об стовп,- і не заскавучало. Схопив обіруч, як надвоє не перерве; зубами вп’явся,- тільки клоччя летить, знов об стовп, швирь у рівчак,- і повіявся. А Головатий стояв, мов громом прибитий,- хоча б рухнувся,- з дивовижі такої нестямиться.

– А погляньте, люде добрі, що то за навіжене селом проста,- питалися парафіяне, сидячи скрізь по вулиці.- Мати божа! Та це ж ніхто, як дякон,- і що сталося з ним таке,- одверни й помилуй.- Роти пороззявляли - не надивуються. А дякон чухра без пам’яті,- поли роз­христані, сорочка витіпалась, забовтується, бриля чорт-має, волосся розкуйовджене,- самісінька мара: губи окровавлені, на виду червоні плями.

– Ні тобі, ні мені,- бурмоче: - на ж тобі, на...

– Сказився, матіночко!

– Збожеволів - як є.

Та й поніміли. Дітвора шарахнула по дворах. А слідом суне Головатий, та просто до попаді:

– Так і так, матушко,- виклав усе, як діялось; маю жалуватись благочинному.

– Оце добре, оце так! Та я йому...- тільки й слів попадиних було.

Тим часом над’їхав і о. Степан, благий та смиренний: на поріг,- а попадя вже і мокрим рядном напнула.

– Гарно, батьку; а куди ти дивишся; а як у тебе дякон сміє отакий страм робити?