Чтение онлайн

Ого каже, що я стояла дибки і думала декілька хвилин. Мій розум перестрибував від однієї частини гімну до іншої: “Я лосось, що стрибає в падінні…Я співанка птиці…Істинно хитрість кота у мені… Вогонь є у мені, що дає дракону крила і це є використаю коли досягну заслуг ”

Я опустилася на коліна біля теля та підняла пасма водоростей з його промоклої спини.

– Золоте, - сказала я. – Володарю Сходу, дозвольте виправити Вашу магію. Я не хранитель, але, десь у мені є сила. Допоможіть мені, якщо можете.

Спочатку зовсім нічого не виходило і я майже дозволила собі повірити, що ніколи і не вийде. Ого весь час казав:

– Продовжуй. Продовжуй. Що ти робиш? – Було неймовірно важко одночасно зосереджуватися та пояснювати що я намагаюся направити потік сили у зворотному напрямку: затягти його від Вальдо у теля. Це звучало занадто примарно, щоб бути дійсно ймовірним. Я продовжувала внутрішнім зором переміщувати, але сила розтягувалася як добре тісто, але утікала крізь мої пальці.

Замість пояснень я запитала:

– А ти знав, що ти королівський син та спадкоємець трону Логри?

– Спочатку, так. Але через деякий час, я вирішив що то була лише історія, яку я вигадав, щоб заспокоювати себе, коли усі називали мене Орг з Логри. Але все-таки я хотів, щоб то була правда. Один з дітей у замку сказав мені, що колодязь замку був колодязем бажань і якщо загадати бажання при повному місяці…

– Благослови тебе, Ого, - перервала я. – Ось що треба робити!

– Немає за що. Робити що?

Внутрішнім зором я зробила лебідку – з тих, що тримають мотузку яка опускає та піднімає відро у колодязі – та встановила її у потік сили. Він жадібно огорнув лебідку, просто так, як це зробив би Вальдо. Я його піймала, закрутила, щоб закріпити, тоді повернула ручку, так, ніби витягаю відро з колодязною водою. Він спирався, але я продовжувала крутити. Було так важко, ніби я витягаю відро з камінням, але я крутила й крутила ручку, допоки не почала обливатися потом.

Я почула, як Ого шепоче моє ім’я. Він вказував на теля. Воно перестало тремтіти, а плетіння темної магії, що тримало його унизу, зморщувалося, як палаюча вовна. Раптом, воно зробило зусилля, зібрало та підібрало під себе копита, та, наполегливим зусиллям, підвелося на тремтячи ноги. Я продовжувала крутити силу скоріше та наполегливіше, а маленька зірочка золотих кучерів з’явилася на лобі телятки, тоді дві грудочки чорних як смола рогів проштовхалися між його вух. Воно повільно покрутив головою, щоб подивитися на мене із такою жагою до життя, що я посміхнулася, і запрацювала наполегливіше. Маленькі крила випросталися, а їх колір поглибився до небесно-блакитного – вони не були ні з пір’я, ані з луски, а з якогось поєднання обох. Я крутила та крутила свою уявну ручку, а теля підростало.

Воно виросло удвічі більшим, коли силу відрізало. Ручка вислизнула з моїх рук, ніби почала розмотуватися у теля, кружляючи скоріше та скоріше, а воно росло й росло.

Ого поставив мене на ноги та плеснув по спині. Я не спиняючись посміхалась - настільки була задоволена. Ми майже танцювали від нашого успіху, коли я побачила, що вода поширюється по підлозі до нас, від сходів якими ми прийшли. Коли ми дивилися, вона почала заливати. Мабуть, фонтан був перекритий, коли Вальдо закрив рибині рота. У води просто не було іншого виходу ніж протікати по сходах униз та сюди. Зараз вона проливалась. Ми б потонули.

Я була настільки розлючена, що уся наша робота та зусилля будуть задарма, що відчувала силу у собі, яка майже пробивалась крізь мої ребра. Я метнулася до стіни, де зник Вальдо та кричала на неї, щоб та зрушила у бік. І вона зрушила. Я була настільки здивована, що із хлюпанням сіла на підлогу, а Ого був змушений накричати на мене, щоб я йшла. Я думала, що він піде зі мною, але, коли у стінному проломі я повернулася до нього, він все ще стояв поряд із биком, який вже виріс йому до грудей.

Він відгукнувся:

– Я залишаюся тут із хранителем Логри. Ми наглянемо один за іншим. – Вода вже покривала його взуття, але він посміхнувся та помахав мені. – Крім того, ти створила не зовсім ті двері, через які ми ходимо, Ейлін.

Мені було дуже важко залишати їх там. Якби мене не вела моя злість, я би не витримала. Я зрозуміла, що він мав на увазі щодо дверей, які я зробила, коли пройшла крізь розлам і вляпалася у землю. Вона була холодна, але добра і вона піддавалася, коли я проштовхувалася крізь неї. Це було як залазити по розсипчастій драбині. Потім я вдарилася головою о стелю. Моя злість розламала її із тріскотом. Я зрозуміла, що то підлога, а не стеля, коли ступила у темну королівську опочивальню в якій не було нічого окрім ліжка з пологом на чотирьох стовпчиках. У ньому був худорлявий, лагідний, загорнутий у шалі, чоловік, якого підпирали подушки, а сам він намагався читати у світлі слабкої лампи. Він глянув на мене із здивуванням.

– Вибачте, - запихалася я. Це все що я могла вигадати, коли він вдивлявся у мене, у напівтемряві. Я мабуть була прекрасним видовищем із вологим платтям, вкритим землею, і волоссям, що стирчало у різні боки та було заляпане грязюкою.

– Саме так, зазвичай, прибуває мій брат Вальдо, - сказав він. – Але Ви, певна річ, не він. Хто Ви?

– О! Ви – король? – видихнула я.

– Я бувкоролем, - лагідно відповів він мені. – Але зараз я занадто хворий.

– Ні, Ви не хворі, - відрізала я. Можливо, я дійсно ставала схожою на Тітоньку Бек. – Ви просто думаєте, що Ви хворі. Давайте як слід глянемо на Вас. – Я підбігла до вікон та відкидала віконниці, одну за одною.

– Будь-ласка, не треба! – закричав він. – Вальдо каже, що світло вб’є мене.

– Він бреше, - заперечила я та відкинула останню віконницю. Король трохи поблимав, коли плинуло світло. – Бачите, - запирхалася я. – Сонячне світло! А Ви все ще живий, наче блоха. Але погляньте у якому Ви стані! Ви обтяжені хворобливою магією. – Я примчала до балдахіна над ліжком та вчепилася у нього. Він був обвішаний закляттями, які звисали з нього коричневими, грудкуватими рядками, як брудна, погано прядена вовна.

– Яка Ви могутня особа, - сказав король, коли балдахін впав біля його ліжка.

– Вибачте, - сказала я. – До мене це прийшло лише сьогодні – я маю на увазі могутність – і я ще не певна у своїх власних силах.

Він ледь посміхнувся.

– Вона здається суттєвою.

Я лише могла надіятися, що вона буде досить суттєвою.

– Піднімайтеся, Ваша Величносте, - наказала я і він піднявся у ліжку, дещо хитко. – Перестрибуйте через балдахін.

– Перестрибнути? – запитав він, із сумнівом оглядаючи балдахін з краю ліжка.