Перепочинок

Світла Баржин вмикати не став. Звичним рухом повісив плащ, пройшов у кімнату й сів у крісло. Запалив цигарку. Дим був якийсь солодкуватий, неприємний — та й справді, третя пачка за день…

У квартирі панувала тиша. Особлива, електрична: ось на кухні утробно забуркотів холодильник, ледь чутно цвірчав у передпокої лічильник — сучасний еквівалент цвіркуна; завів свою пісню кондиціонер… Було в цій тиші щось чуже, тоскне.

Баржин простяг руку і смикнув шнурок торшера. Темінь погустішала. З неї визирало лиш більмо кінескопа. Дивитися на нього було неприємно.

«Ач, як мене, — подумав Баржин. — А втім, кого б не розвезло після такого провалу! Будь-кому на моєму місці було б погано. А як усе гарно йшло, напрочуд гарно! Від сходинки до сходинки. Від досліду до досліду. Від ідеї до ідеї. І раптом усьому — кінець. Правда, зроблено чимало. Що ж, мізкуватимемо над лонг-стресом. Обсмоктуватимемо й доводитимемо. Теж непогано. І взагалі: „Може, камін затоплю… Може, собаку куплю“».

Він встав, пройшовся по кімнаті. Постояв біля вікна, стежачи, як стікають по склу дощові краплини, потім пройшов у спальню і відчинив двері в комірку.

«Цікаво, — подумав Баржин, — що мали на меті проектувальники, викреслюючи на своїх ватманах оці закутки? І що тільки з них роблять: і фотолабораторії, і бібліотеки…»

Але для чого вони призначалися? Йому особисто цей закуток дуже знадобився.

Баржин клацнув вимикачем і ступнув через поріг, до теплих і мовчазних секцій картотеки, що виблискували жовтим лаком. Погладив їхню лискучу поверхню, висунув кілька ящиків, провів пальцем по картках… Ні, що не кажи, а сама картотека вийшла зовсім непоганою. І форму для карток він підібрав зручну. Ще б пак! Адже запозичив її Баржин у картотеки Другого Бюро, описаної в якійсь книзі. Щоправда, йому ніколи не вдалося б навести в своєму господарстві такого зразкового порядку, коли б не Муляр. Пристрасть до систематизації у Муляра від народження.

Баржин обвів стелаж поглядом. Півсотні ящиків, щось близько — точно він і сам не знав — п’ятнадцяти тисяч карток. По суті, не так багато, коли зважити, що картотека охоплює все людство за два століття. Це вже немало, незважаючи на очевидну неповноту.

Скільки сил і часу пішло на це! Якщо шукати початок, то він, безумовно, тут, у цій картотеці…

Двадцять років тому, коли не було ще ні цієї картотеки, ні цієї квартири, а сам Баржин був не доктором біологічних наук, не Борисом Веніаміновичем, а просто Бориском, а ще частіше — тільки не вдома, зрозуміло, — і зовсім Баржею.

А було тоді Борискові-Баржі тринадцять років.

Колекціонуванню підвладні всі літа. Проте лише в дитинстві будь-яке колекціонування рівноправне. Буває, звісно, і поважний академік збирає обгортки від лез, — але тоді його ніхто не вважає серйозним збирачем. Дивак, та й годі. От якби він збирав порцеляну, картини, марки чи бібліотеку, — тільки не професійну, а рідкісну, повне зібрання творів Свіфта, видане за життя письменника, чи ще щось таке…

Не те в школі. Хоч би що ти збирав, — це викликає цікавість, і байдуже, захоплюєшся ти нумізматикою чи біоністикою, лотеристикою чи філуменією, філателіст ти чи бібліофіл… Та й слів таких звичайно не вживають у шкільні роки. Важливий сам священний дух колекціонування.

Борисів сусіда по парті збирав марки; Сашко Іванов щоліта поповнював свою колекцію пташиних яєць; на уроках і на перервах завжди хтось щось вимінював, укладалися хитрі комбінації… Ці захоплення досягали своїх бумів і зазнавали криз, але ніколи не згасали назовсім, І тільки Борисові було невтямки, навіщо все це треба.

Але ж потрібно було щось збирати. А тут саме трапилося оповідання Юрія Нагібіна «Відлуння». Це було як відкриття. Борис зрозумів, що можна збирати речі, які не візьмеш в руки, не помацаєш…

З усіх журналів, газет, книжок, які читав, він почав вибирати факти про незвичайних людей. Незвичайних в найширшому розумінні слова. Вольф Мессінг, Роза Кулішова, Шакунтала Деві та Уїльям Клейн, — усе, що траплялося про таких людей, він виписував, робив вирізки, підбірки. Спочатку це наклеювалося в загальні зошити. Потім на зміну зошитам прийшла система каталожних карток, — Борисова мати працювала в бібліотеці.

До десятого класу Борис розробив досить чітку систему. Кожне повідомлення потрапляло в «чистилище», де вилежувалося й ще раз перевірялось; якщо воно підтверджувалося чи бодай не спростовувалося, йому відкривалась дорога в «рай», до подальшої систематизації. Якщо ж виявлялося вигадкою, як історія з Розою Кулішовою, то воно не викидалось, як це зробив би хтось інший на Борисовому місці, а йшло в окремий ящик — «пекло».

Чим далі, тим більше часу Борис віддавав своєму захопленню і тим поважніше до нього ставився. Однак не можна було сказати, що вже тоді в нього виникли сміливі задуми. Ні, цього не було, якщо навіть майбутні біографи і твердитимуть протилежне. Втім, ще питання, чи займатимуться біографи персоною д.б.н. Б.В.Баржина. Тим паче, з огляду на події останніх днів.

Так чи інакше, а до вступу на біофак Борисова колекція не мала ніякого значення. І тільки зустріч із Старим змінила все. Сталося це на третьому курсі.

Старий уже був доктором, автором кількох наукових праць, науково-фантастичних повістей і оповідань, що здобуло йому палку прихильність студентів і молодших наукових працівників, тимчасом як колеги ставилися до нього трохи скептично. Вже на той час його називали Старим, причому не тільки позаочі. Та він і справді мав вигляд значно старшого за свої сорок з гаком, а Борисові та його однокурсникам здавався мало не дідусем.

Старий підійшов до Бориса перший: від когось він довідався про колекцію, і та зацікавила його. Наступного вечора він несподівано завітав до Баржиних.

— Знаєте, Борисе Веніаміновичу, — сказав він (це було характерною рисою Старого: всіх студентів він знав по імені та по батькові і ніколи не називав інакше), — дуже виходить цікаво. Здається мені, що до цього питання ми ще повернемося. Коли мені траплятиметься щось таке, — обов’язково збережу для вас. Золота це жила, ваша гомофеноменологія.

Це він придумав таке слово. Отак воно й лишилося: «гомофеноменологія». Незважаючи на незручність вимови. З поваги до Старого? Навряд. Просто краще ніхто не запропонував. Та її особливої потреби в термінах Борис не бачив.