Поезії, Федькович Осип-Юрий Адальбертович

Поезії

2012 г.

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Федькович Осип Юрій

ПОЕЗІЇ

БАРКАРОЛА

Сонце заходить, лідо леліє, У сріблі луни лагуна мріє, А гондоліре, кращий Аполла, Пустився барков долів на море... «О, де ж ти правиш? О, де гадаєш? Дожів чертоги чого минаєш?» «Що мені дожі? що їх коруна? Поуз Ріальти – там моя дума!» «О сеніора, чи ти не чуєш? Чи вбогим Марком уже гордуєш? Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни, Як вірний Марко в море потане!» Аж тут втворяєсь стиха віконце, А в нім являєсь красна, як сонце: «О caro mio! Де ж так барився? Чи не на зорю де задивився?» «О нє, мадонна! Зорі сіяли, Доки у твої не заглядали, У твої очі, кращі від зорі, Кращі жемчуга, глибші дна моря». Місяць заходить, море леліє, Порожнов барков по фалях віє... Де ж молод Марко, що нехав барку? Чи в сеніори, чи на дні моря?..

До 1876 р.

ДЕЗЕРТИР

Ой сів же він при столику, При світлі думав, Писаннячко дрібнесеньке, А він го читав. Писаннячко дрібнесеньке, Листочок - як сніг; Склонив же він головоньку К столові на ріг. «Ой ненечка старенькая Ми пише в одно, Що там зима тяженькая, А їй студено; Нема, нема єї кому Врубати дрівець, Бо їй синок один в дому,- Цісарський стрілець» І схопився, як поломінь, Полетів, як птах, А вітер з ним не йде вдогінь, Бо годі му так; Бо він летить до матоньки Старої домів, Дрівець єї врубатоньки, Би хатку нагрів.

ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ

Було колись в Буковині - Добре було жити. Не знали ми, що то біда Та що то тужити. При кобзині зійшла днина, При скрипочці нічка; А вна собі молоденька, Як у траві чічка. У батенька у Стефана, В Волощини неньки Пробувала. Не спиняли,- Що багло серденько, Що хотіла, те й робила: Гуляти - гуляла, А хотіла рано встати, То рано вставала. А хотіла попіспати В шовкових перинах, То ненечка старенькая На пальцях ходила, Журилася, молилася, Двері підливала... На острішку в'ють голуби, Вона їх вмовляла: «Не гудіте, голубочки, На побитій хаті, Не будіте мою дочку В тисовій кімнаті, Бо я знаю, коли маю Донечку будити...» Не плач, серце Буковино! Що ж мусиш робити, Коли така уже доля Твоя на сім світі... Батько помер, неньку вбили, А сироти-діти Розібрали добрі люде Нібито за своє: Одну турчин, другу москаль, Тебе, серце моє Буковино, на аркані Повів німець з Відня В свою глуху Німеччину, Головонько бідна! Та й запродав ляшкам-панкам У другу неволю... Буковино, серце моє, Лишенько з тобою! Шумить, летить наш Черемуш Кровавий у море. А могили берегами Чорніють, як гори: Кого ляхи замучили, Кого утопили, А хто не ждав, поки втопя, Сам скочив у хвилю. Сумно зарув наш Сокільський, Голосить Сучава: «Сини мої нещасливі, Нащо ваша слава, Нащо думка козацькая, Батьківськая воля, Коли усі погинете У ляцькій неволі!.. Сперли ліси, сперли пашу, Дров ні хворостини, Ваші жінки, ваші діти Від студені гинуть. А з-під вас ся поточили Кровавії ріки - Сини мої, сини мої, Пропали навіки! Навіки-сте запродані У панську неволю, А нікому уступитись За праведну волю». Уступався Юрій Гінда - Нема го на світі; Уступався Поколія - Пішов в землю жити. Обізвався Кобилиця: «Гори мої сині, Або я вас вирятую, Або за вас згину!» Стоїть місяць серед неба, Нікому не світить; Русалоньки не виходять На берег ся гріти; Тілько сови посідали Собі на коморі, Та хтозна-що межи собов Потихо говоря. Може, собі нагадують, Як колись-то було На волоській Буковині? Було, та минуло! А може, вни говорили Про руські соколи: Чи муть вни ще гнізда вити На тім Довгім полі? Святий знає,- я не знаю... Сердечко щось мліє... Ходім ліпше подивитись, Що в Плоскім ся діє. Сидить Лук'ян кінець стола, На руки схилився; Сидять кругом депутати , Кождий зажурився. Вернулися сеї ночі Від цісаря з Відні,- І там нема порадоньки Головоньці бідній... Цісар сидить на стільчику Та в картах ся грає, А ті гори буковинські Нехай пропадають!.. Нехай пропадають, нехай погибають! Коби таки вигиб увесь руський рід! Так німці си нишком у Відні гадають Та риють великий, великий нам гріб. Копайте, панове! Копайте, здорові! Хто яму копає, собі їй копає. Не тому могила, кому їй зробили, А тому, кого в ню відтак поховають. А ми підем з топірцями В зелену діброву, Та витешем домовину Велику, кедрову, Та пішлемо до цісаря В німецьку столицю... А самі ся подивимо, Що наш Кобилиця Молоденький поробляє, Та що його гості Депутати собі діють В хаті на помості? Скочив Лук'ян із-за стола: «А сором-бо, браття, А сором-бо журитися У гуцульській хаті! Наші батьки не журились, Та й нам ще не конче Журитися! Наша правда Велика, як сонце!.. Ми не платим цісарщину, Щоб німці з-за того Справляли нам кайданнячко На руки, на ноги. Ми не даєм до прийому Сини наші бідні, Щоби цісар бенкетував За них собі в Відні. Не так, браття депутати! Він цісар для того, Аби правду святу беріг, Як бога святого, Аби нарід ущасливить, А не закопати! Ану, хлопці, ану живо Коня осідлати Мені мого вороного! Що буде, те й буде, А я їду в Угорщину До міста до Буди. Угре волю добувають, Поможуть і нашу. А ви стада воронії Женіте на пашу. А як прийдуть з Угорщини Від мене вам вісті... Тоді треба, пани-браття, На коники сісти... А де тепер наш Черемуш Глибокий ся точить, Там мусить кров поточитись, Панове-молодці! А тепер ми з карим стадом В зелені діброви! Поки верну з Угорщини, Бувайте здорові!»

НИВА

Доки маю світом нудить, Доки маю люде гудить, Доки маю дожидати, Заки Галич зможе встати? Ліпше сам я рано встану, А сповівшись щиро богу, Займу плуги круторогі, Зорю гори та й долину, Зорю свою Буковину, Як наш Тарас, як мій тато Научив мене орати; І віру, любов, надію Буковинов скрізь посію. Виростай же, руський боже, Пшеницю, як лаву! Хай зародить моя низа На співацьку славу, Хай в'яжеться колос в колос Від верха до долу, Хай сіється, Буковинов Правда, віра, воля! А я піду - як палата, Так і бідна хата, Піду руськов Українов Женчиків збирати. Жніть, вжинайтесь, женці мої, Та й дякуйте богу, Що поміг нам жито жати На своєму полі. Що не підем зажинати, Мов крепак мізерний, У чужий край, чужі люде, На коробку зерна. Вже не будем, женці мої! Безсмертний наш Батько Научив нас свою землю Питому орати.

* * *

Тепер уже знаєм... Жніть, вжинайтесь, женці мої, А я заспіваю. А я заспіваю по руському краю, Щоб було далеко, далеко мя чути; Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов! Най руські молодці затичуть кресаню, Най руські дівчата вінки собі шиють, Най люде не кажуть, що ми безталанні, Най сльози кроваві личко нам не миють... Розсипся ми, пісне, як сонечко літі, Хай наші кроваві навіки обсушить... Розсипся, розбийся, як грім по рокиті, Хай шваркіт німецький нас більше не глушить. Розсипся же, пісне моя, Та й не схаменися! Де попадеш руське серце, Отам пригорнися! Як той голуб до голубки На новім острішку, Пригортайся, пісне моя!

ПРЕЧИСТА ДІО, РАДУЙСЯ, МАРІЄ!

У синє море сонце ясне тоне, І своє світло, ніби кров, червоне, По всій країні доокола сіє; А там зозульку в гаю десь чувати, А там дзвіночок став селом кувати, Там в борі вітер листям шелевіє: Пречиста діво, радуйся, Маріє... Пречиста діво, радуйся, Маріє! Он молод жовняр ліг си на мураві, Личко студене, шати му кроваві, - Розстрілен нині; бо самий не вміє... Камраття яму темну му вкопали І на спочинок бідного в ню склали; Уже не скаже, як дзвінок запіє: «Пречиста діво, радуйся, Маріє...» Пречиста діво, радуйся, Маріє! Під плотом сіла удовиця-мати, До себе тулить бідне сиротяти І плаче ревне, серденько їй мліє, - Ба вже не плаче, вже і не голосить, Склонила голов - більше не підносить; Зірниці плачуть, а дзвінок німіє... Пречиста діво, радуйся, Маріє. Пречиста діво, радуйся, Маріє! Там онде блудить сплакана дитина Без тата, мами, бідна сиротина, Нічо не їло, душечка му мліє, - І хоче в хату бідня навернути, Господар псами тровить єго, чути: Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє... Пречиста діво, радуйся, Маріє. Пречиста діво, радуйся, Маріє, Бо я не можу... Вшак я маю душу, І чути мушу, і дивити мушу, Що тут на світі, ах, тутки ся діє; Да як до гробу зложать моє тіло, Де темно, тісно, студено, зотліло, Де нич не плаче, де усе німіє,- Пречиста діво, радуйся, Маріє!

[1861]

РЕКРУТ

Стояв же він на шельваху В цісарськім дворі, Вмивався він, втирався він, Як гусь по воді; Умився він да сльозами, Ніхто го не чув, Стулився він на багнеті, На хвильку заснув. Ой спить же він на багнеті В цісарськім дворі, Та й сниться му, що ходить десь По синій горі, Та й кучері зачісує, Та й кучері в’є... Чом ненька ми не писує, Ци вна ще жиє? Ой рада би-м, мій синоньку, Листок написать, Насипали могилоньку, Не можу я встать; Не можу я, соколоньку, Глубоко на дні, Насипали на рученьки Сирої землі. І був би він в царськім дворі Багато ще снив, Гукнув-бо дзвін на Стефані, А він ся збудив; Утер собі і личенько, Утер си і гвер... Кров точиться по мармурі, А жовняр умер.

(1862)

РУСЬ

По «Mignon» Гете

Ци знаєш, де країна тая мила, Де явір ріс і де калина цвила, Де Дністер грав, де Галич иечаліє, Де руський край, де руське серце мліє? Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле?
– Туда, туда піду з тобов, соколе. Ци знаєш, де там Левова палата, А в їй мурах вибивана кімната, Де образи по стінах золочені. «Де Лев наш, де?» - питають, засмучені. Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле?
– Туда, туда піду з тобов, соколе. Ци знаєш, де ті сині наші гори, Де Черемшу де буйного ізвори, Де рутин цвіт з барвінком зеленіє, Де божий дух на землю з неба віє? Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле?
– Туда, туда підемо, мій соколе.

СЕСТРА

Ні зозуля в лузі затужила, Ні пташина в тузі голосила, То сестричка лист писала, На сторону посилала, Та й до брата слезно промовляла: «Брате милий, брате соколоньку, Ти-сь покинув сестру сиротоньку, А я ходжу, накликаю, Як зозуленька в темнім гаю: Верни, верни з далекого краю!» «Сестро моя, сестро моя руто, Як я можу до тебе вернути? Через ліси темнесенькі, Через ріки бистресенькі, Через степи рівні, рівнесенькі?» «Гаєм-гаєм, лебедем Дунаєм, А степами бистрим горностаєм, А на моє подвіренько Пади бистрим соколеньком, А голубом на моє серденько». Ой летів я сім день та й годину, Прилетів я до сестри в гостину, Прилетів я та й гукаю, А сестрички не видаю, Ах, відай я сестри вже не маю. «Сестро ж моя, лелієнько біла, Уповіж ми, де ти ся поділа?» «В гаю, брате, в гаю, в гаю, Під могилов пробуваю, Все о тобі розмовоньку маю».

(1862)

ШЕЛЬВАХ

Ой та нікому так, нікому, а як жовняру молодому у кабатинці, у ремінню Ходити шельвах по камінню, Ой та по зимнім, зимнесенькім У кабатиню тонесенькім. Ой ходить шельвах по морозі, А камінь тріснув на підлозі; Ой камінь тріснув, жовняр свиснув, До себе ціпко гвер притиснув, Та й білі руки ломле, гріє, Що аж му серце в грудях мліє... Ой серце моє крем'яноє, Чому не тріснеш й ти надвоє? Укрився місяць зороньками, Заплакав жовняр сльозоньками; Заплакав жовняр сині очі, А під ногами сніг скрегоче. А жовняр ноги підоймає, До місяченька промовляє: «Ти, місяченьку, перекрою, Не дай ти, боже, долю мою!»

1 2