Польовий командир

На модернізованому після пам’ятних подій українському кордоні було відносно спокійно.

Та й то: тепер вам — геть не так, як колись: і контрольно-слідова смуга, й електронні засоби, ще деякі штуки, про котрі раніше годі було навіть і мріяти. До послуг хвацьких прикордонників вівчарки молоді та вгодовані, джипи, коні, мотоцикли. Уокі-токі, сканери з джіпіреесами, якісь новітні технічні прибамбаси… І все новеньке — муха не сиділа. Та й самі охоронці державного рубежу — не ті зашмаркані вчорашні школярі: м’язисті молодики зі сторожкими очима. Профі. У таких не те що миша — тарган не проскочить. І рідкісний птах перелетить… Працюй натхненно, рідна Ненько, — кордон на замку!

…Черговий по N-ській заставі старший прапорщик Петренко безмежно нудьгував. Пильні наряди розведені на пости і маршрути. Мерехтять зеленими вогниками пульти, мовчазно підтверджуючи недоторканність священних рубежів — усюди премудрі овоцефали з секретного київського НДІ понаштрикували різних датчиків: ємнісних, інфрачервоних, руху, ще якихось — і вони надійно перекрили сектори, дублюючи один одного. Порядок повний — чого ще Петренкові?

Він задумливо длубався в носі і байдуже спостерігав, як велика оса повзала склом ідеально прозорої шибки. «Дурна, — мляво й розслаблено подумав черговий. — Залетіла в кватирку, а назад дороги ніяк не знайде. Прибити абощо…» Він апатично глянув на вчорашню газету «Патріот», на комаху та й вирішив — ліньки, хай живе.

Незрозумілі ворушня та гамір, що виникли за вікном, не сподобалися прапорщикові. Він, машинально поправляючи наплічну кобуру з надсучасним пістолетом «Форт-мурена» [1] , вийшов на ґанок караулки. Досвід старого служаки підказував: що раніше й гучніше зарепетуєш, то менше ймовірності залишитись у винних.

— Що тут за рейвах та шарварок? — заволав зично, не розібравши ще ситуації. Двоє бійців — П’єцух і Логвиненко — тримали під дулами автоматів брудного неголеного чолов’ягу середнього віку — чорнявого, з темним вузьким лицем.

— У чому річ? — по-начальницьки баритонно прогудів Петренко.

— Прашу палітічєскава убєжища! — випередив усіх вузьколиций.

— Помовчіть поки, затриманий! — перейшов на грубий підбасок старший прапорщик. — Ну? — глянув на бійців.

«Нукатимеш, як запряжеш», — смикнув кутиком рота Логвиненко й доповів:

— Порушника впіймали!

Черговий по заставі погойдався з п’ят на носки — половиці ґанку приємно рипнули — та кивнув головою в бік Дружньої Держави:

— Туди йшов?

— Звідти! — заперечив боєць.

— Це неможливо! — згадав незворушні вогники пультів Петренко.

— Ми самі бачили й взяли його за триста метрів від смуги! — почав заводитись запальний єфрейтор Логвиненко. Прапорщик перевів погляд на шерегового П’єцуха й запитально звів брови.

— Так точно, — продовжував тримати брудного на мушці впевнений у собі П’єцух.

Петренко зійшов нарешті з ґанку й наблизився до трійці:

— Ви справді перетнули державний кордон України?

— Пєрєтнул, — погодився чорнявий порушник.

— З якою метою? — втупився в нього непідкупний прапорщик.

— Прашу палітічєскава убєжища! — заявив удруге чолов’яга.

— З якого дива Україна має надавати вам політичний притулок? — щиро здивувався черговий по заставі.

— Патамушто я укр'aінєц! — з болем вигукнув вузьколиций.

Цього Петренко винести не міг:

— Хто — українець? Ти? Українці по-українському балакають! — жорстко констатував він. — Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями.

— Ви што, дєйствітєльно нє узнайотє мєня? — поліз до внутрішньої кишені брудний. Прикордонники навели автомати йому просто в пупок. — Я — Мікола Шульженко, — простягнув той Петренкові документи, — командующій войскамі Зєлєноклінской Украінской республікі.

Важкі жорна думок закрутилися в стриженій прапорщиковій голові: «Самопроголошена Зеленоклинська Українська республіка» — пригадалися йому минулорічні випуски ТСН. Він глянув у військовий квиток офіцера запасу радянського ще зразка: «Ніколай Шульженко, старший лейтенант», у паспорт — те саме: «Шульженко Ніколай Пєтровіч»; подумав, а тоді спитав:

— І чого ж вам не командувалося військами вашої республіки?

Микола Шульженко здивовано — невже не знає? — глянув на прикордонника:

— Так вєдь нєту уже ні рєспублікі, ні войск…

Звичайний прапорюга, далекий від міжнародної політики, Петренко нічого не знав про сумну долю ніким не визнаної ЗУР, мимохідь подумав: «Треба було у 91 році проголошувати свою республіку, причому — у складі України», — і вирішив просто:

— Я повідомлю про вас куди слід.

Потім увімкнув свій уокі-токі й сказав комусь:

— Зараз до вас приведуть людину, організуйте душ, чистий одяг і щось попоїсти. Але очей не зводьте, — суворо додав наостанок, — шкуру зніму живцем! Відведіть його до старшини, — наказав бійцям і пішов до караулки. Куди слід повідомляти в таких делікатних випадках, він не знав, отже, вирішив діяти просто — зателефонувати начальникові застави.

Міністр охорони правопорядку й державних кордонів вже зранку відчув, що ненавидить усе людство. Не те, щоби пан Одвірченко був мізантропом, та й оковиту вчора вживав помірно. І прокинувся він у доброму гуморі. Здавалося би, не було жодних підстав для поганого настрою. Так треба ж було натрапити на ту кляту стару фотку — з 2004-го ще, з Майдану: він, молодий та симпатичний, навколо — світлі натхненні лиця, помаранчевий розмай вирує. Його, депутата-опозиціонера, перспективного політика, героя недавніх гучних акцій «Україна без Качули» та «Зведися, країно!», тієї незабутньої осені ніхто не називав Валерієм Георгійовичем, виключно — «польовим командиром Одвірченком»!

Як же щиро тоді вірилося у те, що все можна негайно змінити, що країна отримала нарешті шанс. Він і справді сподівався в ті часи на злам, на корінний поворот… Ов-ва!

Через ту кляту картинку, — дідько б її вхопив, — упали міністрові на душу сірі, із мжичкою, присмерки. Дорогою на роботу з бару службового «бентлі» він хильнув добрячу порцію відбірного віскаря — буцімто заспокоївся. А в кабінеті вже, побачивши злощасну пам'ятну шафу, не на жарт розлютився.

…Ставши невдовзі після Помаранчевої революції міністром (тоді ще просто — внутрішніх справ), він здивував усю апаратну братію, прийшовши на обід до звичайної міністерської їдальні (завважте — не до ВІП-зали) і відстоявши в загальній черзі. Балачок міністерським вистачило на тиждень: «Уявляєте, заплатив!» От чого-чого, а такого — щоб перший керівник розраховувався в їдальні — не траплялося в правоохоронному відомстві від грецьких календул.