Чтение онлайн

А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище:

Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював:

А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:

— От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство.

А він:

— Яка дівчина, така й пісня.

— Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:

— Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі…

— Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.

— Так послухайте сто перший.

— Не хочемо. Кажіть щось друге.

— Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів…

— І це ми вже знаємо наізусть.

— Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: «А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного «румака» добули, мабуть, більше сотні коштує». — «Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю». — «Я зі своїм теж». — «Ой ні!» — «Зроблю». — «Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь». — «Хай буде», — згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! «А що, — питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?» — «Ой, — каже, — не зроблю, не здолаю». А я тоді — скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і — дую. А він за мною: «Хлопе, — верещить, — хоч кульбаку віддай!» — «Чия коняка, того й кульбака», — відповів я, і тільки мене бачив.

— Брешіть ще! — кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.

— Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?

— Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.

— От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.

— І ґулю за вухом добули, — завважив Мручко.

— Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.

— А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками.

— Ой, тото!

— Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками.

— Ой, тото!

— Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи.

— Хоч би й щуку.

— А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.

— Ой, тото!

— Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї.

— Товаришу! — гукнув на Мручка Великан. — Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня [42] , як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, — а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!

І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.

Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик [43] на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть.

— Самі ми тому винні, — гукав. — Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним — нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!

Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота, і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли.

Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак…

За хвилину на порозі появився Чуйкевич.

— Вечір добрий панам!

— Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами!

— Не пора мені сідать! Діло важне.

Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну.