Чтение онлайн

Але такий вже зі своєї дрімки не будився.

Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!

Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.

Так люди не давались.

Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.

Між ними Мотря.

Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.

Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.

Мотрі він з гадки зійти не може.

Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.

А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?

І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.

Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.

Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?

Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — «ау! ау! ау!».

Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.

Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.

Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння… Втікати, втікати, втікати!

Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю… За останні два годи вічність пережила… Не жалує… І не думає про себе… Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона — це вони, а вони — це вона… «Забути про себе, щоб не бути забутим», — сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути… Забула… Її нема… Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть… Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться… Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили…

Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього.

Чуйкевичеві очі горять.

— Не змерзла, Мотре?

— Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!

Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять, харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть.

Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: «Ха-ха-ха»…

Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить…

Гетьманське військо назустріч невідомому ступає…

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.

«Забути, забути про себе, щоб не бути забутим»… — нашіптує другий голос, той, що в душі сидить.

Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього…

Балка посувається вперед.

Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.

Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади.

Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних.

Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив.

На горбку біля дороги щось бовваніє.

Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б'є, землі шукає.

Хоче встати і за другими йти.

Не може…

Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров'ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання.

Якби хтось пилою залізо пилував.

«І-і-і!»

Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може.

Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п'яна. Так будить її вітер і штовхає вперед.

Гетьманське військо — не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде.

Жахливе іржання біжить по його слідах — здоганяє.

Ромни у снігах потопали.

На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.