Чтение онлайн

Кіра промовчала. Можливо, Вероніка має рацію? Знайшла собі чоловіка з квартирою, машиною, роботою і буде всім забезпечена. А кохання? Що від нього? Тільки переживання та безсонні ночі? Який сенс із того, що вона, Кіра, закохана з першого курсу в хлопця, який її уникає? Усі дівчата зустрічаються з парубками, а їй доводиться лити ночами сльози в подушку.

– Ой, не знаю навіть, що сказати, – зітхнула Кіра. – Вирішуй сама, тільки постарайся не помилитися.

– А що вирішувати? Уже все вирішено. Завтра подаємо заяву, наприкінці серпня розпишемося. Через два тижні в Назара почнеться відпустка, поїдемо в село знайомитися з мамою, – весело сказала Вероніка й додала: – Ти тільки моїй мамі нічого поки не говори. Добре?

– Обіцяю мовчати, як риба! – Кіра всміхнулася. – То ми будемо пити чай чи як?

– Чи як! – засміялася Вероніка. – Зараз підігрію воду – наш чай давно вистиг.

– Ех! – махнула рукою Кіра. – І так піде. Ти мені краще розкажи, він дарує тобі квіти? Подарунки?

– Навіщо гроші витрачати на квіти? Назар мені купив усе необхідне.

– Наприклад? – Кіра хитро примружила очі.

– Літнє плаття, босоніжки, а ще ми купили мені нову парасольку. Хочеш, покажу?

– Не треба. Розкажи мені про нього. Коли я його бачила, то мені здалося, що він жахливий зануда.

– Тобі здалося, – всміхнулася Вероніка. – Він просто серйозний чоловік. Не буде ж він поводитися, як підліток? Звичайно, є в нього свої дивацтва, але хто з нас ідеальний? Ось, наприклад, Назар наполіг, щоб я завела зошит і записувала туди афоризми й вислови мудрих людей. Я записую, а потім ми все це обговорюємо.

– Незабаром і ти станеш нудною та прісною, – засміялася Кіра, жуючи печиво. – Навіщо тобі це треба?

– Я – майбутній лікар, мені доведеться спілкуватися з багатьма людьми, тому я повинна бути всебічно розвиненою, начитаною, інтелігентною, щоб у потрібний момент видати щось таке… Ось… – Вероніка взяла товстий зошит, зачитала: – «Треба, щоб чоловік твій корився розуму, а ти – чоловікові, і будете обоє абсолютно благополучні». Денис Фонвізін. Або ось це. Послухай. «Учи своїх дітей мовчати. Говорити вони навчаться самі». Це Бенджамін Франклін. Думаю, що Назару сподобається те, що я виписала. Як ти гадаєш?

– Сподобається, – думаючи про щось своє, тихо відповіла Кіра, але Вероніка не помітила смутку в очах подруги.

Вероніка поверталася з прийому в лікаря жіночої консультації. Вона навмисно не поїхала додому міським транспортом, вирішивши пройтися пішки. Стояв кінець вересня. У міському парку, через який ішла Вероніка, щоб зрізати шлях, дерева завмерли у своїй царській красі. Вони вже скидали золоте, помаранчеве, яскраво-червоне листя на ще зелену траву, радіючи останнім ясним і безвітряним дням. Здавалося, дерева дрімають, підставивши свої гілки сонячним променям.

Вероніка нахилилася, підняла декілька різьблених кленових листочків. Чомусь саме вони їй найбільше подобалися ще з дитинства. Будучи дитиною, вона їх збирала біля школи і приносила додому, щоб поставити у вазу. Як давно і водночас зовсім недавно все це було! А сьогодні вона дізналася, що вагітна. Це не входило в їхні плани, але діти мають властивість з’являтися на світ, коли їм заманеться. Вероніка не збиралася переривати вагітність, хоча провчилася на другому курсі неповний місяць. На душі було і радісно, і тривожно. Як відреагує на таку новину Назар? Чи не буде наполягати на аборті? Хай там як, Вероніка знала з тієї першої хвилини, коли лікар вимовила: «Вітаю», – що її дитина з’явиться на світ. Вона має побачити цей світ, нехай навіть раніше, ніж вони з Назаром планували. Вероніка не замислювалася, як буде далі вчитися, але не могла допустити думки, що дитина стане їй на заваді. Зараз головне, щоб Назар не розчарував її, не виголосив вирок в одному слові «аборт».

Вероніка звернула увагу на дівчину, яка оминула її. Вона везла у візочку дитину, і Вероніка мигцем встигла побачити рожеве личко немовляти.

– Дівчино, – Вероніка звернулася до перехожої.

– Ви мене? – Дівчина зупинилася.

– Так, вас. Перепрошую, скільки вашому малюку?

– Малявці, – уточнила дівчина. – Анютці десять днів, – вимовила вона з гордістю. – А що?

– Та так, нічого. Я сьогодні дізналася, що буду мамою, – сказала Вероніка, здивувавшись, що вперше назвала себе в новій ролі.

– Здорово! – всміхнулася дівчина. – Вітаю вас!

– Вдруге за день чую поздоровлення і навіть не знаю, чи почую я ці слова від чоловіка.

– А ви не слухайте, що він скаже, – порадила незнайомка. – Народжуйте – і все. Мій не хотів дитину, а потім як побачив Анютку, як узяв її на руки, то відразу сказав: «Татова донька. І ніколи, чуєш, ніколи не смій її кривдити». Ось так.

– Спасибі вам.

– За що?

– За пораду.

– Щасти вам!

Удома Назара ще не було. Вероніка глянула на годинник. Чоловік повернеться додому через годину. Вероніка переодяглася та пішла готувати вечерю. Суп був зварений іще вранці, котлети вона посмажила вчора. Залишалося почистити картоплю для пюре. Незабаром на кухні запахло вареною картоплею. Вероніка зібралася товкти її, коли задзвонив телефон.

«Невже Назар зараз скаже, що ввечері затримується на роботі?» – майнула у Вероніки думка, поки вона бігла до телефону.

Але дзвонив не чоловік. Це була мама Кіри. Вероніка не відразу усвідомила те, що почула. Вона поклала слухавку, знесилена, сіла на підлогу. Їй повідомили, що в мами стався інсульт. Якийсь час Вероніка була в прострації, потім розплакалася гірко та невтішно. У такому стані її застав Назар, коли прийшов додому.

– Що?! Що з тобою?! – Він кинувся до Вероніки, підняв її, відніс на диван. Вона не могла говорити.

– Пий! – Назар подав їй склянку води з валеріаною. Вероніка зробила кілька ковтків.

– Мама… У мами інсульт, – ледве витиснула вона із себе крізь сльози.

Назар обійняв Вероніку за плечі, поцілував мокре від сліз обличчя.

– Тобі треба заспокоїтися й негайно зібратися, – сказав він. – Ми зараз же поїдемо до неї.

– А твоя робота? Мій інститут? – схлипуючи, запитала Вероніка.

– Ти збирай свої речі, а я зараз усіх обдзвоню і про все домовлюся. Поки поїдемо на один тиждень. Добре?

Вероніка мовчки кивнула. Вона вмилася й кинула у валізу кілька необхідних речей.

– Я візьму мамі на ліки ті гроші, що вона мені давала на навчання, – сказала Вероніка.

– Добре. Ти готова? Можемо їхати?

– Так.

– Тоді чекай мене вдома. Я на стоянку за автівкою.

– Ні! – скрикнула Вероніка. – Я не можу залишатися вдома одна! Мені страшно!

– Чому?! – Назар зупинився біля дверей.

– А раптом із мамою… – У Вероніки в очах знову заблищали сльози.

– Не думай про погане, щоб воно не відбулося. А ти не забула взяти свій зошит із мудрими думками великих людей?