Чтение онлайн

– Перо треба було в нього взяти, – мовив більший парубок.

Мене здивувало:

– Я ніякого пера там не видів…

Молодий почав, було, доводити, але дід його зацитькав і щось пригрозив пошепки…

Другого дня нам дуже пощастило: натрапили на низку речей великої наукової цінности. Про деревище я й забув.

Вечір настав похмурий, аж чорний. Накрапував дощ. Я відпустив робітників. Відтак через поточину й кущі повертав додому сам.

Переді мною ще одна поточина – в селі… Вчора я міг її перескочити, а сьогодні вода піднялася, і перейти нелегко. Вирішив, що треба положити лавку. І подався через сад до ближчої хати. Став до вікна, постукав. Ніби не почули. Постукав у двері.

Раптом у хаті закричала жінка – перелякано, з плачем. Я відскочив від дверей і побіг уздовж води, шукаючи те місце, де б перескочити яругу. Переходу ніде не було. Розглянувся по селу. Не світилося у жодному вікні.

– Що це? – запитав я сам себе. – Ніколи так скоро не лягали спати…

Неприємне почуття, яке я відчув, ніби підганяло. Вліз у воду, вибрався на протилежний берег і пішов угору між горіхів.

Біля свого будиночка я побачив дівчину, що прислужувала в мене. Вона дуже зраділа, побачивши, що вже йду подвір'ям. Та коли ми увійшли до хати, в очах дівчини я помітив сльози. Нараз питаю, чому плаче. Та не відповідає – відвертається.

Не встиг я роздягнутися, як у дверях став знайомий Юра – молодий сусід із-за потоку. Очі мав настрашені, лице змучене, бліде…

– Що сталося? – запитую його.

Теж нічого не хотів казати – сів на лаву і мовчав. Довго так сидів. Потім знявся вітер. Юра побажав мені спокійної ночі й поспішив додому. Я в тому не бачив ніякого дива, бо тут такий звичай, що можна просто увійти до чужої хати і, не кажучи ні слова, сісти та сидіти. Гніватися за це ніхто не сміє…

Невдовзі після Юри навідався старший чоловік. То був Іван, що вмів ворожити. Лице у нього виглядало инакше, ніж звичайно. Він був насторожений, сумний. Я такими звик бачити селян, коли в їхньому домі ставалося нещастя…

– Ви чули? – почав дід, запалюючи люльку. – Ви чули новину?.. – І після того розповів таке, що я аж ніяк не сподівався чути…

В Юри, який тут щойно був, жінка вночі почала кричати. Він піднявся і запалив світло. Бачить, його Поланя лежить на ліжку змучена, напівнепритомна. Дає їй води. Вона опам'яталася. Встала й розповідає… Прийшов до неї уві сні якийсь молодий пан із зеленим пером за клебанею*. Став і дивиться. Потім засміявся, взяв її за руки, обнімає… Вона кричить, рветься, але не може вирватися. Зі страху пробудилася, але їй досі страшно. Чоловік потішає, що то – просто сон. Але вона тремтить: ні, то був нечистий! Чого хотів від неї, того і домігся… Тільки вони загасили світло і трохи заснули, як крізь сон почувся шум… Хата задрижала у своїх основах, а надворі гуло таке, як буря. Юра начебто хотів відчинити двері, але його так страшно ударило вітром, що полетів під ліжко, де й докочував. Уранці встав і пішов до стайні глянути на худобу. Корови були відв'язані й зі страху стояли у яслах передніми ногами…

Іван замовк і дивиться на мене.

– А хто то був? – запитую.

– Чужий дух… Щось треба помагати… Занапастився на жінок і всіх перемучить, коли не помогти…

Настала мовчанка.

Іван устав і теж пішов додому.

Я ліг спати… Знав, що по наших темних селах подібні повір'я ходять, як епідемія. І все ж проти ночі… після такої бесіди мені стало якось неприємно. Раптом недалеко, у Юровій хаті, вчувся жіночий крик. То був крик зі страху, що примушує дрижати все живе… Я відчинив вікно і прислухався до дикого голосу села, що вже й мене брав холодом. Ніч була дуже темна – здавалося, відкрилося саме лоно природи, і з нього виступає чорна сила тьми.

Я знову ліг спати. Тіло моє набралося холоду й не могло зігрітися. Так, тремтів від студіні, бо чого б боявся? Я був певний того, що ні в який забобон не вірю й нічого не боюся!.. Справді, зігрівся і заснув…

Другого дня іду на роботу. Проходжу мимо Юрової хати… Жінка стояла у воротях, дивилася на вулицю. Я аж налякався – така була бліда. Даремно намагався її переконати, що її страх – то психічне явище, і нічне видіння було нереальним, наснилося – і все.

– Що сон – то сон, – сказала вона. – Але тут на очі приходить живий пан із зеленим пером за клебанею… Я розумію що і як… Його видів і мій чоловік! Двоє одне видіння мати не могли…

Я з болем у серці залишив її.

Коли повертався увечері додому, всі двері були замкнуті, а вікна занавішені. Над селом царював страх – незвичайний страх перед «нечистим духом»…

Серед ночі я раптом схопився. Серце моє билося прискорено, повітря мені здавалося тяжким: мене пробудило жіноче виття з Юрової хати. Я підійшов до вікна і подивився за потік. Юрів пес, заскигливши, кинувся у поле. У хліві заревіла худоба. А село було німе!..

Ранок настав хмурий. Дуби при потоці обсіли ворони. З яких усюд злетілися в такій великій кількості? Мені на душі зробилося ще більш неспокійно…

Коли зійшов на вулицю, там уже зібралися молоді жінки. Почув неймовірне: Юрова Поланя уночі померла. Не витримала…

В очах жінок відбився страх перед невідомим…

Між ними зупинилася й Олена – найкраща молодиця. Наші очі на хвильку зустрілися. Я помітив сльози і крізь них благання – помогти.

– Де ви були? – спитала вона. – Я так давно не виділа вас…

Коли я подався через перелаз, спіймала за руку:

– Він прийде тепер до нас!.. Я то відчуваю…

– Ти кріпися, нічого не бійся… – заспокоюю її. – Нічого тобі не станеться…

– Я буду кріпитися! – сказала Олена, та по очах уже було видно, що сила і надія у неї пропали. Я скоро розпрощався – пішов чорним садом. Вона дивилася услід. Коли опинився на дорозі сам, її погляд стримував мене і ніби не пускав. Що зі мною діється? Я теж почав боятися? Страх передавався, як заразлива хвороба!

Я вже хотів ступити на кладку, коли з-за потоку мене зупинила якась стара жінка з ліхтарем у руці…

– Я уночі йшла до Полані і виділа, що ваше вікно світиться, хоч то було далеко… Ваше світло мене і спасло… Не гасіть його вночі.

Очі у селянки були такі страшні, що мене від них поморозило. Я зрозумів, що вона – ворожка і хотіла помагати хворій.

– Над сим не маю сили… – зізналася бабка. – Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги – такі, як у оленя… Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти, – потім заговорила пошепки: – І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз… Та – еге, розгнівався й замучив жону!..