Чтение онлайн

За обідом піднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило і Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був підстаростою за небіжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстанні Павлюка, коли він був військовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайні здібності Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу.

— Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого міщанства, мабуть, потягне: он ті ре-меснички молоді, що собі чуприни підголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братстві, пане Пісченку,— засміявся він до Грицька,— знайдеться, певно, немало охочих проміняти перо на шаблю.

— Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свій народ милий. І я, коли б на те пішло, не від того був би,— додав він, скинувши оком на Настусю, що змарніла якось за ці дні, неспокійно прислуховувалася до цієї розмови й тепер, на ці слова, разом зблідла.

— Ти? Пішов би в козаки? — здивовано запитав отець Кирило і додав з обуренням: — А не забирай собі в голову того: твоя річ книжка та перо!

— Inter arma silent musae (під час війни замовкають музи),— відповів Грицько.

— Silent, sed non belligerant (замовкають» але не беруться до зброї),— відповів йому в тон отець Кирило.— Ти вже, якби раз пішов на війну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. І я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науці, знати тебе не хочу.

— А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію (релігію), як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько.

Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але він все-таки додав:

— Ніколи не пристану, аби ти йшов у козаки.

Тут пан райця, скориставшись з цього перемир'я, поспішив перевести неприємну розмову на нейтральну тему.

— Гарно поступає Академія під новим ректором. Знав покійний митрополит, в чиї руки її передати.

— Аякже,— жваво прийняв цю тему отець Кирило.— Гарна то була декламація в неділю. І ти, Григорію, був не останній. Як то ти за геометрію говорив? Щось там від Ксенофанеса.

Ксенофанес значніший з філософів давніх,—

почав декламувати Грицько,—

Обиватель з Греції Кольофонів славних,

Архетипом ніякимсь бога називати,

Без початку й кінця казав признавати.

Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганській

Іще ховав темності і владі шатанській...

— От власне! — перебив його отець Кирило.— Хотів я тобі закинути: не повинний був єси казати, що ті славні мужі під владою ша-танською перебували.

— Але прошу вас, панотче,— втрутився пан райця, що теж в своїм часі скінчив братські школи.— Адже до Христа весь світ був у власті диявола...

Тут піднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пішов за допомогою в свою бібліотеку і став виносити один фоліант за другим на побиття своїх противників. Але на цей раз все те мало інтересувало Грицька. Він нудився й думав за свою мандрівку в козаки. Було вже рішення у нього безповоротне — тікати. Тільки розбивався гадками — чи сказати Настусі, чи ні. Хотів сказати, але, побачивши її змучене лице та перестрах, постановив не казати:

— Нащо її мучити! Нехай трошки пізніше довідається.

IV

Уночі під вівторок Грицько Пісченко викрався з двома товаришами з Братства мандрувати на Низ.

Все було продумано наперед: вони прилучились до ватаги, що їхала з хлібом до Черкас. Треба було стерегтися застав і сторож, що польські старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких застав на тій дорозі ще не було, і спудеї щасливо добралися до Черкас, але тут далі, на пограниці «диких степів», було вже небезпечно: старостинський уряд пильнував утікачів і уряд міський мав йому помагати, хоч не дуже пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не перепускали борошна, коней, запасу. Але всеможний посередник — гріш улегшував як всюди, так і тут справу. Кандидати на козаків, котрих назбиралось і без наших спудеїв досить, тікали ватага за ватагою далі на Низ,— входили в по розуміння з сторожами й мостили дорогу в стеци під ріжними причинами.

На цей раз було умовлено, що кілька міщанських ватаг вийдуть в степ за сіном і під тією покрівкою виберуться при них охочі. Виїхавши нарізно з усією «оказією», панове молодці з'їхалися в степу в трьох милях за містом Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кінно й оружно, боронь боже якої стрічі, рушила їх ватага, близько ста мужів, в Дикі Степи, «неготовими дорогами», обминаючи можливі стрічі з реєстровими або якою жовнірською хоругвою. Про саму Січ невідомо ще було напевне, чи перейшла вона до Хмельниченка, чи тримається там реєстрова залога. Про Хмельниченка казано, що він подався до Криму — закликати татар, і не знати було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережністю. Але по чотирьох днях дороги провідник показав своїй ватазі сіру пляму на білім степу й утішено сказав:

— Ото вже козацька залога.

По чім він те викомбінував, то був його секрет, але то дійсно була застава Хмельниченка: стояла в байраці й стерегла табір, що стояв на Дніпровім острові Буцьку. Самого Хмельниченка не було — він з кількома прибічниками був у Криму. Ввечері того дня Піс-ченко з товаришами могли собі зажити автентичного козацького куліпгу, звареного у великому казані й розлитого у ваганки на братію.

V

Грицько справді вигадав для Настусі цілий тиждень. Прийнявши його мовчання за добрий знак, думала вона, що він залишив свою гадку, і тільки через тиждень пізніше дійшла до неї звістка, що Пісченко втік. Вона зомліла з жалю і потім розхворілася так, що отець Кирило не міг собі дати ради. Трошки втішала її записочка, написана до неї Грицьком перед тим, як утік, і передана їй аж пізніше, якось через десяті руки. Грицько повторював свої доводи, що мусить іти в козаки, кріпив надію скоро побачитись, «коли славне військо козацьке своїх ворогів потопче».

«Потопче, але коли ж то буде? І ну ж що з Грицьком до тих часів станеться!» — Настуся тужила і в'яла, а отець Кирило, дивлячись на її тугу, сердито перекидав книжками й посилав нелегкі бажання на голову славного війська козацького.

Тим часом вісті про козачу рухавку ставали все поважніші. На початку весни прийшла звістка, що Хмельницький увійшов у порозуміння з татарами. Коронний гетьман Потоцький бив на гвалт про новий бунт, а хоч король Во-лодислав накликав його, аби, не допускаючи до кровопролиття, якось спокійно залагодив справу з Хмельницьким, та цих накликувань не слухано, тим більше, що королеві з його ненависним канцлером Осолінським закидали тайну змову з козаками. Кварцяному війську й реєстровим козакам велено зараз по Великодніх святах рушати в похід; обидва гетьмани мали йти з військом.

Великдень був того року ранній; сніг упав у саму Великодню ніч, і люди везли свячене на санках. Звичайна радість Великодніх свят багато тратила від цього зимового краєвиду. Ще сумніше було на серці в Настусі, бо звикла стрічати це свято з Грицьком, що, бувало, приходив до них рік річно просто з утрені й розговлявся з ними. Зате з якою увагою слухала вона тих нецікавих раніше воєнних справ! Але з отцем Кирилом не могла вона про них розмовляти, бо той зараз гнівався, починав викрикувати на Грицька й винуватити його, що розбив йому всі плани — адже він мав женитися з Настусею, стати священиком при Успенській церкві, мешкати з ним разом, щоб не розлучати його з донькою, і з. ним разом працювати над многолітньою його працею — щось ніби як догматика в текстах, а по смерті дістати в спадщину його протопопію і його бібліотеку. І оці всі плани розбивала геть ота Хмельниччина. Як було не гніватись отцю Кирилу!