Чтение онлайн

Два-три читачі, напевно, засумніваються у вірогідності такого плаката, стверджуючи, що таке навряд чи можливо.

Там і сям у його тексті могло і справді прослизнути кілька повторів. Але я хотів би заявити, що розглядаю природу та людське існування як однаково прекрасну і притягальну суму рефренів, а крім того — що саме це явище видається мені втіленням краси та благословенням. Звичайно, трапляються й такі особи, що, зіпсовані надміром спокус і подразників, жадають сенсацій і ледь не щохвилини вимагають для себе якихось іще не звіданих утіх. До такого типу людей поет утім не звертається, як і музикант, що створює свою музику не для них, як і художник, що не для них малює. Загалом же ця ненастанна потреба у відчуванні та смакуванні чимраз нових задоволень, на мою думку, може свідчити про дріб’язковість внутрішнього життя чи навіть його цілковиту відсутність, а також про відчуження від природи і природності та посередню або й недостатню інтелектуальну спроможність. Тільки малим дітям треба весь час підсувати щось нове й відмінне, щоб вони не нудьгували. Серйозний письменник у жодному разі не повинен вважати своїм покликанням нагромадження знаків матеріальності, прислужуючи на побігеньках у нервової жадоби — тож і слушно не боїться повторень, хоч у той же час докладає старанних зусиль, щоб уникати надто частих звернень до одних і тих самих моментів.

Настав вечір, і тут я, потрапивши на мальовничу й вузеньку бічну доріжку, що звивалася поміж дерев, урешті вийшов до озера, де моя прогулянка й закінчувалася. У вільшаному гайочку над самою водою зібрались учні змішаної хлоп’ячо-дівочої школи, а їхній священик, чи то пак учитель, викладав їм на тлі вечірньої природи урок природознавства та світоглядних основ. Коли я неквапом проходив повз них, мені спало на думку двоє людей. Мабуть, унаслідок того, що мене чимраз більше охоплювала втома, я подумав про одну гарну дівчину, а також про те, що на всьому світі я не маю нікогісінько, й це жахливо. Докори сумління наздогнали мене й заступили дальший шлях, тож я мусив з ними боротися. Мною заволоділи певні недобрі спогади. Докори, що їх я спрямував проти самого себе, лягли тягарем на серце. Тим часом я почав збирати квіти — трохи в лісі, а трохи в полі, по всій околиці. М’яко і тихо почав накрапати дощик, від чого ніжний краєвид зробився ще ніжнішим та лагіднішим. Мені здалося, що це плач, і поки я збирав квіти, я вслухався у тихеньке схлипування в листяній гущавині. Теплий і легкий літній дощику, який же ти милий! «Навіщо я збираю ці квіти?» — запитав я в себе й задумливо глянув під ноги, а ніжний дощ підсилив мою задуму й підніс її до смутку. Мені пригадалися старі й напівзабуті провини, зради, прояви ненависті і незгоди, фальшу, підступності, люті і всілякі інші недобрі вчинки. Непогамовні пристрасті, дикі бажання — й те, як я робив іншим боляче, як чинив їм зло. Мов на виставі, переповненій драматичними сценами, мені відкрилося проминуле життя, і я мимоволі вражався власними незліченними слабкостями, всілякими прикрощами та гризотами, що їх я завдавав іншим. Тоді й постала перед моїми очима друга зі згаданих постатей — і я раптово знову згадав собі старого, бідного, втомленого, всіма покинутого чоловіка, якого кілька днів тому бачив у лісі. Він лежав на землі такий нещасний, блідий, смертельно зболений, ледь живий, і це сумовите жахне видовисько до глибини душі налякало мене. Цього втомленого нещасливця я бачив тепер у своїй уяві, й від цього мені зробилося дуже погано. Я відчув, що ледве стою на ногах, тож мушу де-небудь прилягти, й оскільки поруч якраз нагодилася зручна привітна місцина понад струмком, то я з виснаження як був простягнувся на м’якій землі під вірним захистом густого гілляччя. Й коли я отак споглядав землю, повітря й небо, мене навідала печальна й невідпорна думка, що я ув’язнений між землею й небом, що всі ми таким чином нещасні бранці, що в нас немає ніякого шляху на інший бік, крім того, що веде через могилу. Тож усе на світі, все це багате життя з його радощами, приязні мудрі барви, захват і щастя, всі ці людські цінності, родина, друг і кохана, прозоре й чисте повітря з його божистими видивами, батьківська оселя і милі лагідні вулички одного дня минуть і зникнуть, як сонце високо в небі, як місяць, як серця й очі людей. Я довго думав про це і в думках просив пробачення у всіх, кому міг завдати болю. Я лежав у своїх невиразних роздумах, а відтак мені знову згадалася та дівчина — така гарна і свіжа, з такими добрими, чистими й милими очима. Я живо уявив собі її дитинно-красивий ротик, її щічки та й усю її тілесність, що причарувала мене музичною м’якістю. Не так давно я запитав її, чи вона вірить у мою любов, у мою до неї прихильність, у мою відданість і ніжність, а вона, вся в сумнівах та зневірі, лиш опустила очі й відповіла «ні». Обставини змусили її до від’їзду, й так вона пішла з мого життя. Я, напевно, ще встиг би переконати її у своїх добрих намірах, що її гідна великого кохання особа над усе для мене важлива й мені з багатьох причин страшенно залежить на тому, щоб зробити її, а отже й себе, щасливими; але я не доклав необхідних зусиль, і вона пішла. Навіщо тоді ці квіти? «Хіба я збирав їх для того, аби покласти на свою нещасливу долю?» — запитав я себе, й букет випав мені з руки. Я підвівся, щоб іти додому. Було вже пізно, і все навколо вповила темрява.