Чтение онлайн

Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…

Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.

На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.

Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.

— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.

Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.

— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.

— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.

В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.

“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.

— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.

— А-а, — невесело відгукнувся Куров.

Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.

— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…

— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.

Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.

— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.

— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.

Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.

— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.

— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.

Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.

— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.

— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?

Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.

— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.

— Хто скаче? — здивувалася Оленка.

— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?

— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.

— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…

— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?

— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.

— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…

Куров уже не міг стримувати хвилювання.

— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.

— Не схоже. Метеорити так не поводяться.

Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”

— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.

Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.

Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.

— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.

— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.

Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.

— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…