Чтение онлайн

Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.

При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.

— Здрастуй, Косташен!

Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.

— Куди ти зараз?

— На прогулянку, — Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.

— Не затримуйся! Через дві години наша черга!

“Чорта пухлого, — зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. — Через дві години мене в місті не буде”.

Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі — що йому тепер до того, як про нього подумають?

На вулиці він востаннє озирнувся на місто, плюнув собі під ноги і твердим кроком рушив у пустелю.

— Ти ба, хто завітав! — весело вигукнув Кратов, мерзлякувато вгортаючись у шубу. — Могли б, любі мої друзі, навідати мене й раніше. У моєму кабінеті поки ще плюс двадцять.

Кронс дивився на нього серйозно, не посміхаючись. Зліва від нього, боком до Кратова, похнюпившись, сидів Шренінг. Його великі руки, що безвільно лежали на колінах, ледь помітно здригалися.

— Здрастуй, Алеку, — привітався Кронс. — Як ти себе почуваєш?

— Дякую, не скаржуся. Втім, про моє здоров’я найкраще питати в Шренінга. До речі, Ред’ярде, а ти чому тут? У лабораторії щось сталося?

Шренінг навіть голови не підвів, ніби не чув.

— Я припинив усі роботи з акватрансформації, — мовив Кронс.

Кратов здивовано звів брови. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— А до чого тут ти?

— ….а також усі роботи, пов’язані з нею, — вів далі Кронс, — як повноважний представник Комітету статусу людини на Сніжані.

— Навіть так… — Кратов відкинувся в кріслі. — Я завжди чомусь вважав, що цією організацією заправляють медики… Отже, я помилявся. Але чому ти не зробив цього раніше?

— Раніше я не бачив іншого виходу.

— А зараз?

Кронс зітхнув.

— Кокон розгортається, Алеку.

Кратов здригнувся.

— Коли група дослідження фізики макропростору висунула припущення про виникнення на Сніжані тепличного ефекту, Друа провів деякі розрахунки. Виявилося, що енергія, випромінювана Каріатидою, порушить ентропійний фактор між самим Коконом і оточуючим його простором, а це примусить Кокон рано чи пізно розгорнутися.

— І коли ж це все станеться? — рівним голосом запитав Кратов.

— Зміну деяких параметрів згорнутого простору відзначено вже зараз. І вона продовжує наростати.

— Коли? — знову повторив питання Кратов.

— Із дня на день, — обізвався нарешті Шренінг.

Голови він так і не підняв.

Кратов перевів запитальний погляд на Кронса.

— Так, — підтвердив Кронс.

— Усе на краще, — тихо вимовив Кратов. Він покрутив головою, втягаючи її поглибше під комір шуби, і заплющив очі. — Камінь з плечей…

— Тобі… недобре? — насторожено запитав Кронс.

— Ну що ти, — слабко всміхнувся Кратов, не розплющуючи очей. — Просто я дуже стомився.

— Тобі нема в чому себе звинувачувати, — із притиском проказав Кронс. — Усе, що ти робив, ти робив для людей. В ім’я життя…

Усе не те він каже, не те! Скільки знав Кратова, а знав його давно, вони дружили ще зі студентської лави, його дії ніколи не суперечили його совісті, ніколи не потребували виправдання і, тим більше, співчуття.

— …Ніхто не може звинуватити тебе в поспішності вжитих заходів. Дані, які були в твоєму розпорядженні, не дозволяли тобі гаяти час. Будь-хто на твоєму місці вчинив би так само. І я теж…

— Кратов! — раптом голосно покликав Шренінг.

Кратов, як і раніше, сидів, відкинувшись у кріслі, руки його лежали на бильцях. Але голова неприродно схилилась на груди.

— Алек?! — іще нічого не розуміючи, покликав Кронс…

Павло Сажин не долетів до станції гляціологів на Сніговій Королеві. При вході в атмосферу відмовило управління, і його астробот по вузькій спіралі ввійшов у піке. Катапульта відкинула Сажина далеко вбік, і йому довелося близько години добиратися до місця катастрофи. Мороз був градусів п’ятнадцять, мела слабенька поземка, і Павло пошкодував, що, готуючись до посадки, не накинув на себе доху. Втім, наст був твердий, ступати було легко, і він швидко зігрівся. Коротка шестигодинна ніч Снігової Королеви видалася світлою, зоряною й тихою, якщо не зважати на шерех поземки, що довгими язиками зміїлася по рівнині.

Уже підходячи до місця катастрофи, Павло згадав, як хтось із проводжаючих, натякаючи на його прізвище, пожартував, що, мовляв, тепер у білому царстві Снігової Королеви з’явиться маленька чорна цятка, і невесело подумав, що тепер уже, мабуть, не одна цятка, а дві. І друга значно більша…

На місці, де вибухнув астробот, зяяла величезна яма. Сніг навкруг неї був мокрий і крихкий. Павло відчув, що його унти почали намокати, й став швидко спускатись по відкосу. Він уже був унизу, коли помітив, що посередині ями, поміж спотворених уламків його астробота, прямо на чорній землі, що дихала гарячою парою, хтось сидить.

“Оце тобі й на, — тьохнуло серце в Сажина. — Невже пошукова партія зі станції гляціологів так швидко мене знайшла?” Він придивився. Це була дівчина, що сиділа непорушно, обхопивши руками коліна і піднявши обличчя до зоряного неба. На плечі її була накинута якась дивна, в чорних плямах доха. Поверх неї важкими хвилями лежало волосся.

— Здрастуйте, — мовив він і ступнув уперед.

— Здрастуй. Хіба вже весна? — усміхнулася дівчина.

Павло спіткнувся.

— Кому як… — по-дурному пробурмотів він.