Чтение онлайн

Катер гойднуло, і Рита, смаглявка з виразно окресленими, азіатськими рисами обличчя, поклала голову мені на плече. Судячи з усього, мій “альтер его” був з, нею у досить близьких стосунках. Майка, повновида блондинка з карими очима, котру літня засмага так і не зачепила, безжурно вдивлялась удалечінь. Навпроти, через прохід, сидів джентльменського виду сивуватий чоловік й іронічно позирав на нас крізь скельця окулярів.

З розмови з дівчатами я майже нічого не вивідав. Напевне, це було банальне скороминуче курортне знайомство, яке не полишає ніякого сліду, хіба що випадкові імена, телефони, адреси у записнику. Мабуть, Глінка був неабияким зальотником. Це я втямив з реакції дівчат на мою незвичну для них поведінку.

— Дивись на нього — як у воду опущений!

Джентльмен навпроти знову іронічно блиснув окулярами. Щось у ньому мене насторожувало. Безперечно, лого я бачу вперше. Може, і він був в “Ілюзіоні”. А може, й, ні. Моя підозріливість була зрозумілою. Я намагався проаналізувати, що ж зі мною трапилось і як це назвати. Придумував найнеймовірніші версії: трансплантація особистості (неповна), пересадка душ з часово-просторовими спотвореннями місцевого характеру, персонокрадство. Останнє видалося мені особливо ефектним, і я почав мстиво придумувати можливі покарання персонокрадіям, поки не схаменувся: навряд чи у юридичній практиці був прецедент моєму випадку.

Так чи інакше, але я перебував у тілесній оболонці незнайомого хлопця, мучився невідомістю і чужими рефлексами. Раптом нестерпно захотілося курити.

Джентльмен, певне, помітив це з моїх мимовільних рухів, бо запросив сісти біля нього. Берег уже наближався, до порту лишалося хвилин десять ходу.

— Що, від’їжджаєте? — Він пильно глянув мені у вічі.

частуючи сигаретою.

— Так, пора.

— Що ж, тоді ласкаво просимо до нас через рік. Зупинитесь у Франі, як завше?

Точно, він мене знає.

Співрозмовник несподівано взяв мене за плече і почав щось нащупувати. Я скривився.

— Що, досі болить?

— Аз якої біди йому боліти?

— Після вивиху минуло десь місяць з гаком, чи не так? Я ж тоді вам руку вправляв. Ви що, забули? — Він змовницьки підморгнув і засміявся.

Отже, цей, очевидно, лікар, знає мене давно. Варто спробувати дещо у нього випитати.

— Лікарю, тут зі мною скоїлся щось дивне. Вам не доводилося бувати в літньому кінотеатрі… “Ілюзіон”?

— Ні, а що? Тут на кожному кроці — то кіно, то танці. Він, певне, чекав від мене веселенької розповіді.

— Там, лікарю, — провадив я далі, дивлячись йому у вічі, — відбуваються жахливі речі. Там підміняють людей, безкарно тасують ними у просторі й часі.

У лікаря повільно згасала усмішка. Тепер він дивився на мене з іншим, як мені здалося, професійним інтересом.

— …Одружитися вам треба… Негоже кращі літа розмінювати на тимчасові знайомства, — кивнув він у бік дівчат.

Лікар, напевне, сприйняв мою розповідь за химерну маячню гульвіси, котрий трішки звихнувся на своїх походеньках.

Катер причалив. Подали трап. Лікар підвівся, зняв плаща зі спинки. Ще раз турботливо помацав моє плече.

— Так не годиться. Не личить вам, — наголосив на слові “вам”, — вдавати з себе того, ким ви насправді не є. Подумайте над цим.

Він прощально підняв капелюха і статечно рушив до трапа. Я спантеличено дивився йому вслід.

Майка і Рита знову ескортували мене по набережній. Біля входу до парку я ще раз побачив лікаря. Коли ми порівнялися, він ледь помітно змахнув ціпком, промовисто глянув на мене і щез за колонами входу.

Лише в поїзді, коли дівчата заснули, а я вже. вкотре силкувався відшукати якусь логіку в. моїй абсурдній ситуації, у пам’яті раптом сплив той помах ціпка. Точнісінько так робив старенький дворецький з фільму “Перше кохання”, який я дивився того злощасного вечора в “Ілюзіоні”.

Зійти у Соцмістечку я вирішив неспроста. Як з’ясувалося з розмови з Майкою, тут мешкав загадковий Валентин Глінка. Я вже мав тверду підозру, що там, в “Ілюзіоні”, без нього не обійшлося.

Хоч як дивно, але в містечку я з першої ж миті почував себе так упевнено, наче це було моє рідне місто. Не розпитуючи нікого, одразу знайшов потрібний мені автобус, знаючи, до якої зупинки треба їхати.

Світало, високі копри і все довкола заливало рожевувате світло. Величезний гірничо-збагачувальний комбінат гримотів поряд, на зубах відчувалося характерне поскрипування. Троє хлопців увійшли в автобус і кивнули мені, як знайомому.

Ось і мій будинок у ряду бетонних блоків. Не роздумуючи, вибіг на третій поверх, упевнений, що моя кімната саме тут, дістав з валізи ключа. За спиною хтось привітався, але від хвилювання я навіть не відповів. Замок легко відкрився.

Кімната була незатишною і неприбраною — звичайний парубоцький барліг. Не роздягаючись, я вмостився у великому потертому кріслі. Ніби збирався когось почекати, поки не схаменувся — адже я тут господар.

Дивно: хоча пам’ять і звички Глінки на кожному кроці давали про себе знати, водночас я чітко контролював ситуацію. Розглядав кімнату очима стороннього, який уперше зайшов сюди, а почувався так, наче прожив тут не один рік.

Згадав про душову в кінці коридора. Став під тугі цівки води. У сусідній кабіні теж хтось хлюпався. Я побачив дебелого чорнявого парубка і пригадав, що звати його… Борисом, так, здається, Борисом. Він, широко усміхаючись, дивився на мене.

— Валька приїхав! Привіт, баламуте! Ти чого такий набурмосений? Нагрішив, мабуть? А я — на зміну. Увечері зайду. Підемо на Верхній, відзначимо твоє повернення.

Тобі коли. на роботу?

— П’ятого, — відповів я без затримки.

— А, ще три дні.. Тоді бувай, до вечора! Я ліг на диван. Чужа кімната, чужа оболонка, чуже життя… Не минуло й кількох днів, як я починаю до цього звикати. А може, це життєлюбний характер Глінки в такий спосіб виявляв свою здатність до швидкої адаптації?.. Незчувся, як заснув, міцно, по-справжньому, уперше після “Ілюзіону”.