Пустоцвiт
Шрифт:
– Не думаю, Олексію Григоровичу: братик ваш хоч і дужий, зате вдачею лагідний. Приміром, на кийках б'ється спритно, іноді навіть мені насилу вдається захищатись від його стрімких атак, та ледь побачить найменшу кров – одразу виявляє надмірну жалість і миттю припиняє сутичку. Коротше, не боєць він по натурі своїй…
– Отже, все гаразд?
– Очевидно, що так.
– Ну, тоді отець настоятель, напевно, ще грошей вирішив попросити!
– Можливо, архімандрита якісь питання щодо перебудови монастиря цікавлять, – відповів ад'юнкт, а сам подумав: «Ох, недарма старий лис заворушився! Що ж це він надумав такого?..»
Було очевидно, що Теплов нічого пояснити доладно не може. Довелося Розуму йти просто до архімандрита. Той зустрів фаворита імператриці надзвичайно привітно, Олексій же, незважаючи на високе становище при дворі й розжирілу фігуру, схилився в низькому смиренному уклоні, поцілував руку отця настоятеля й хрест, після чого оголосив, що готовий уважно вислухати його.
Архімандрит пішов з гостем у свою келію для серйозної розмови, попередньо розпорядившись, щоб їм ніхто не заважав. Через півгодини надзвичайно стурбований Олексій Розум вийшов за монастирську огорожу й попрямував до будинку Гафії. Здавалося, він був чимось надзвичайно збентежений і стурбований.
Теплов вийшов назустріч фаворитові імператриці.
– Ну, і що ж там сталося, Олексію Григоровичу? Що сказав отець настоятель?
Обер-єгермейстер був настільки вражений розмовою, що насилу знайшовся з відповіддю:
– Я б тобі, Григорію Миколайовичу, про розмову з архімандритом і без твого прохання повідомив би.
І далі без жодного переходу:
– Але насамперед про інше хотів поговорити. Збирайся в далеку путь, Григорію Миколайовичу.
– Це як же зрозуміти? – здивувався Теплов.
– А от як: поїдеш за кордон з Кирилком, щоб мій брат навчанням старанним надолужив час, загублений у дитинстві на хуторі, а згодом приніс би честь і радість роду Розумів!
– А з чого це отакий поспіх? На наступний рік по весні й поїдемо, – спробував заперечити ад'юнкт, у якого на найближчий час були трохи інші плани.
– На наступний рік може бути пізно. Зараз їхати треба, а вже потім подивимося, де служити братикові моєму: чи Богові в монастирі, чи государині імператриці при дворі…
Однак просто так відмовлятися від своїх планів Теплов не збирався. Довелося ризикнути! Завівши Олексія Розума в будинок і про всяк випадок якнайпильніше прикривши двері, ад'юнкт розповів про все: про загадкову появу біля воріт майбутньої Олександро-Невської лаври тяжко пораненого поляка, що приніс немовля в залитих чужою кров'ю пелюшках, про несподівану знахідку в архівах бібліотеки Московської академії наук, про підібрані Силантієм папери, які треба ще належним чином вивчити… а заразом і про давню мрію керувати Санкт-Петербурзькою академією наук!
Обер-єгермейстер вислухав Теплова уважно, з непідробленим інтересом. Очі фаворита заблищали, Розум помітно оживився. Втім, голос його залишався твердим, як криця:
– Дуже цікаві й корисні відомості, Григорію Миколайовичу! Ви не турбуйтеся, поїдьте з Кирилком за кордон, як вам і наказано…
– А як же знайдені в Москві документи?!
– Я особисто подбаю про них.
– Але ж це…
– Більше того, Григорію Миколайовичу, пропоную вам негайно продати мені вашу таємницю для подальшого використання знайдених відомостей мною особисто. При повному вашому невтручанні, ясна річ…
– Що-о-о?!
Теплов відмовлявся вірити власним вухам.
– Люб'язний мій Григорію Миколайовичу, за знайдені документи ви одержите гарні гроші, мою повну прихильність і заступництво, однак надалі не станете претендувати ні на що, пов'язане зі змістом знайдених паперів. Натомість я особисто подбаю про те, щоб керівництво Санкт-Петербурзькою академією наук дісталося саме вам і нікому іншому.
Теплов очікував почути у відповідь на своє зізнання все що завгодно, тільки не це! Хоча думка про те, що самому Розуму шляхетного походження не вистачає так само, як і Теплову, здавалося б, лежала на поверхні. І як він одразу не зметикував?! Знайшов з ким ділитися таємницею, нема чого сказати!..
Не дивно, що ад'юнкт вирячився на обер-єгермейстера із найдурнуватішим виглядом. Розуміючи його стан, фаворит імператриці продовжив проникливим голосом:
– Зрозумійте ж, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, якщо ви не продасте мені права на ці документи, вам доведеться не тільки особисто розкопувати всі можливі відомості про вашого шляхетного предка, але також довести, що саме ви є його нащадком! А у вашому становищі це практично неможливо: для такої справи необхідні достатній час, вплив у вищих сферах суспільства, зв'язки з потрібними людьми й великі, дуже великі гроші! От скажіть, приміром: хто знає про згадані вами предмети – про уламок шпаги, про залиту кров'ю грамоту й золотий натільний хрест?
– Тіточка Гафія знає.
– І все?
– Окрім неї знав ще мій вихователь – отець Феодор.
– А цей… як там його – послушника того як звати?
– Никодимка?
– Так-так, саме він!
– Ні, Никодим нічого не бачив. Наскільки мені відомо й від Феодора з Гафією, і від нього самого, він у ту ніч від страху знепритомнів. Тільки Никодимка давно вже не послушник, він давно вже…
– Ну, це не важливо. А ще хоч хтось знає? Хоч одна жива душу?
– Ніхто, окрім Гафії. До речі, краще за всіх на цій заплутаній справі знався ще мій названий батько Микола Теплов…
– Той самий поранений у груди поляк?
– Ну так, він самий. Тільки людина ця померла ще раніше від отця Феодора, а після поранення свого не могла вимовити ані слова.
– Прекрасно, Григорію Миколайовичу! А чи залишив головний учасник подій тієї ночі – покійний отець Феодор хоч якесь письмове свідчення про дивовижні події, що мали місце в Олександро-Невській лаврі в грудні 1714 року від Різдва Христового в переддень свята Миколая Чудотворця?
Відчуваючи підступ, та при цьому щиро не розуміючи, куди ж хилить обер-єгермейстер, Теплов відповів простодушно: