СІМ ВОРІТ
Шрифт:
Тепер уже ні ліворуч, ні праворуч не звертаючи кермо своє, прямо поїхав я, і знов бачив парк, і проїхав відстань, і минув той парк, і худі хворі дерева минув я, минули ми своїм автомобілем, де в кузові сиділи мої напарники і боялися.
І не довго ми їхали, не довго ми їхали тепер, і бачив я вулицю, вулицю побачив я, на яку слід повернути, щоб виїхати з дворів і поїхати далі, невеликими вулицями, де нема людей багато, щоб запах і тріск суглобів їхніх не почули напарники мої. І мали б ми вже виїхати, зовсім виїхати і поїхати собі, але зупинив я автомобіль свій, натиснувши гальмо педальне своє.
Спинив я автомобіль, бо побачив я невеличку будочку. І було на ній написано "Прийом вторсировини" – було написано на зеленій будці. І побачив я перед будкою три стільці, три стільці зі смітника стояли перед будкою, три стільці з м’якими сидіннями побачив я. І на двох стільцях, старих потертих стільцях зі смітника, сиділи два бомжі. Два брудні бомжі сиділи, чекаючи.
Впізнав я одного з бомжів, бо знав я його добре – бо не бомж то був, а бог Енкі. Бо давній бог Енкі, мудрий і могутній бог Енкі, сидів бомжем перед будкою "Прийом вторсировини" і тримав картату торбу в руках своїх.
Тоді сточив я назад і поїхав задом, знов минувши парк, де хворі дерева жили, і, минувши сім брам знову, спинився і побачив, що лице моє стало блідим і руки тремтять від страху, бо не міг бог Енкі сидіти тут просто так.
Тоді відкрив я двері і покликав дівчину, що йшла собі кудись.
Сказав я дівчині:
"Слухай! еее… – сказав я їй, – поможи-но мені вибратися з цього проклятого Отрадного, чуєш? Я тебе за це до метро підкину! Тільки щоб не по бульвару, бо там пробки, а мені немає часу", – сказав я дівчині з очима чорними і високим білим чолом.
"Та не бійся, – сказав я їй, – я тебе різать часу не маю, бо на роботу спішу. Вчора в гості заїхав – а вибратись і не можу".
Так сказав я дівчині з безсоромними вустами.
І засміялася вона, покліпала очима блудниці, і сіла вона в мій "пиріжок", вигинаючись безсоромно, і сміялася вона дзвінким сміхом, всідаючись. Всівшись, сказала вона:
"А я студентка! – сказала вона мені. – Я в Могилянці вчуся. Я тут теж ночувала в знайомої. Подружки моєї".
"Ага, – мовив я дівчині з чорним волоссям. – Так куди їхати?"
Стала вона казати мені, де ліворуч, де праворуч, і проїхали ми дві школи, й один стадіон проминули ми, і виїхали на маленьку вулицю, на маленьку вулицю, якою можна пробратися до метро.
І розказала вона мені, як її звати (а звати її було Юлею). І розказала, як звати її подружку (а подружку звати Маринка Чех).
Проїхали ми відстань, і висадив я біля метро
Прощалася зі мною вона і питала мене, як звати, але не сказав я їй ні як мене звати, ні навіть свого тутешнього імені не сказав їй, бо не треба їй, студентці з такими очима, нічого знати.
Напарники мої тремтіли в кузові, і мліли в кузові, і шкребли залізо кузова, бо чули людину, і капала слинка в них, і піт капав із них, бо чули вони її голос аж її смак відчували, але й боялися її, бо вони такі, напарники мої в Києві, але інших у мене тут нема.
З роботи мені на мобілку дзвонили, бо я маю мобілку і я роботу маю, бо я як людина маю вигляд, як людина ходжу і балакаю з людьми – як Кирило Мефодієвич, лікар.
"У чужому місті, як у чужому тілі", – подумала студентка Марина, хоча їй хотілося думати не про чуже місто, а про того хлопця, з квартири якого оце щойно вибігла, розтріпана і зла.
Квартира хлопця – хтозна-де, на якійсь далекій околиці, принаймні Марина раніше ніколи в цьому районі не бувала.
Марина взагалі мало де в Києві бувала.
Марина тут живе всього два місяці.
І їй тут погано.
"І просто ж сиділи… – подумала ще… – Ну навіть нічого не пили…"
Тобто пили чай. А він жалівся на свою депресію, оцю постійну осінню хандру, що нападає на людей, але він був хлопець нетерплячий, егоїстичний, тому казав "депресія". І ще багато чого казав, ну як люблять хлопці дівчатам жалітися. Казав: "Така запара, і всі мене кинули, жодного друга не лишилося, я навіть пива не пив уже два місяці, бо тупо нема з ким". Так казав, а вона слухала і кивала головою – так, як дівчата подібні речі слухають.
Ясно, що він перебільшував, хотів, щоб їй шкода стало, а вона розуміла, що він хоче, і шкодувала, але не настільки щиро, як йому хотілося б.
Тут Марина плюнула собі під ноги від злості і підфутболила каштан носком туфельки.
Осінь це.
Київ.
Хворі, руді каштанові дерева. Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?
Марина глибоко вдихнула холодне повітря.
Дурень!
Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?
Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.
Сиділи, чай пили.
Сиділи як люди.
І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!
Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.
Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки… Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами… Ай-яй-яй… Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?