Чтение онлайн

Фон Дітріх не поділяв скептицизму Лансдорфа. Він гадав, що серед завербованих знайдуться люди, здатні стати визначними агентами, які зуміють пробратися в органи Радянської влади. І він дуже сподівався, що виявити цих людей йому допоможе Йоганн Вайс. Тому Дітріх, всупереч своїй звичці, навіть почав проявляти до Вайса деяку поблажливу прихильність, причину якої той легко розгадав. А от чому Лансдорф почав ставитися до нього з байдужим холодком, Йоганн зрозуміти не міг.

Їх привозили сюди в сірі сутінки по одному, по двоє, рідше — невеликими групами в критих грузовиках-фургонах із заґратованими дверцятами і завішаними брезентом віконцями. Есесівські охоронники, що їх привозили, мовчазні, понурі, з твердими, немовби з каменя, обличчями, були попереджені лише про те, що стріляти в цих людей можна тільки при явній спробі втекти. І коли машина після безлічі перевірок в'їздила в сектор і місцева охорона розписувалась про прийняття даної особи чи даних осіб, есесівці негайно поверталися назад.

Ті, яких було привезено, насамперед просились у вбиральню. За всю дорогу, часто дуже довгу, їм згідно з наказом ні разу не дозволяли вийти з машини.

Вони не знали, куди й навіщо їх привезли. І від болісної невідомості майже в усіх обличчя були однаково спотворені і тривожно тремтіли.

Сюди добирали зрадників, переважно перевірених уже на практиці, тих, хто зарекомендував себе як капо, поліцай, провокатор. Бралися до уваги і відомості, які військовополонені повідомляли самі, намагаючись видати себе за непримиренних ворогів Радянської влади. Кожного з них до вербування всебічно вивчали через внутрітабірну агентуру й адміністрацію табору. А коли людина ця була родом з місцевості, окупованої німцями, то гестапо перевіряло її по захоплених там документах і опитувало про неї місцеве населення.

Новоприбулим забороняли розмовляти. Охоронник з автоматом на шиї і палицею в руках сидів серед барака, в який їх замикали, і суворо стежив, щоб вони додержували карантину мовчання.

На оформлення їх водили по одному.

Йоганн Вайс виконував не тільки роль перекладача. Дітріх доручив йому проводити перший летучий контррозвідувальний опит, щоб, проаналізувавши правильність одержуваних відомостей, можна було або піймати завербованих на брехні, або виявити їхню психічну непридатність.

З цього моменту кожному під страхом негайного покарання заборонялося називати будь-кому своє справжнє прізвище. Замість нього присвоювалась кличка.

— Ну! — наказував Вайс. — Швидко й коротко.

Обличчя його набрало в спілкуванні з цією публікою арійського, холодно-гордовитого, зневажливого виразу, який можна було б вважати вершиною мистецтва найталановитішого міма. Щоправда, цього разу він, мабуть, мимовільно передавав його щирі почуття.

Чоловік, що стояв перед ним, одвик самостійно мислити й тому мовчав. На його товстій і довгій губі виступив піт, лисина на маківці теж спітніла.

Вайс спитав ствердно:

— Значить, Плішивий?

Все так само мовчки чоловік цей згідливо закивав у відповідь головою.

Вайс обернувся до писаря:

— Запишіть: Плішивий, — і зловтішно подумав: «Нічого собі екземпляр, ще й з викривальною кличкою!»

З самого початку Вайс вирішив, думаючи про майбутнє, присвоювати курсантам клички-прикмети, і в багатьох випадках йому це вдавалося.

Плішивого посадили на табуретку перед білим простирадлом на стіні, і солдат абверу з відділу «Г» націлився «лійкою» у фас, а потім у профіль — так, як знімають тюремні фотографи.

Вайс уважно стежив за Плішивим. В процесі фотографування його фізіономія показала готовність знятися з посмішкою.

Вайс скомандував:

— Струнко!

І фізіономія Плішивого вмить набрала тупого і непорушного виразу.

Заповнивши анкету, він старанно, чітко вивів свій підпис і взявся за автобіографію. Писав її довго, вдумливо, часто запитував:

— Про те, як я їхніх кандидатів у Верховну Раду завжди викреслював, зазначати? — Сказав, як по секрету: — До суду багато разів притягався, тільки завдяки особистому вмінню кожного разу викручувався.

Кінчивши з усіма формальностями, він так само розбірливо й чітко вивів своє прізвище під підпискою-зобов'язанням працювати на користь німецької розвідки, приклавши до неї вказівний палець, змащений на спеціальній байковій каталці мастикою, витер його і заявив з полегкістю:

— Ну все — тепер чистий.

— Хто? — різко спитав Вайс.

— А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав.

Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості.

Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна.

Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося.

Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими.

Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово».

Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку:

— Личак.

Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець».

Вайс запропонував:

— У нас є майстерні, я тебе запропоную.

Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено:

— Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді?

Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи.