Чтение онлайн

Він вірив тільки фюреру, й більш нікому.

Герлах був незвичайно працездатний, він нікому нічого не доручав, намагався все зробити сам. Підозріливий, понурий, упертий, він не довіряв навіть старшим за званням і посадою. Безстрашно відстоював те, в чому був упевнений, переконаний, що його бездоганне фашистське минуле є надійним захистом для нього.

Він був небезпечний Вайсові не тільки своєю невсипущою підозріливістю: він був тут, власне, єдиний, хто свою роботу в розвідувально-диверсійній школі вважав не просто проходженням армійської служби, а своєрідним служінням вищій істоті і самозречено, самозабутньо віддавав усі свої сили справі, не цікавлячись нічим іншим, окрім справи.

До радянських військовополонених він почував звірячу ненависть і навіть думки не припускав, що ці низькі істоти можуть служити Німеччині, спонукані чимось іншим, крім страху смерті. Тому він не вірив, що курсант Фаза надійний. І приєднав свої аргументи до Вайсових заперечень.

Та Дітріх неухильно стояв на своєму. Ця впертість була викликана, певне, неприязню, яку він, з свого боку, відчував до Герлаха, цього нахабного вихідця з низів.

Начальником розвідувально-диверсійної інколи був ротмістр Гельмут Герд — зять фабриканта Вентлінга.

Колись Герд, як і його тесть, дотримувався монархічних поглядів і до тридцять п'ятого року був в опозиції до Гітлера. Але згодом повірив у фюрера як у главу Третьої імперії, Імператора пової, великої Німеччини. І хоча з інших мотивів, ніж Герлах, але так само, як і той, з фанатичною відданістю став служити фюрерові.

Імперіалістична агресія фашистської Німеччини обіцяла фірмі Вентлінга можливість зайняти монополістичне становище серед найбільших верховодів у фінансовому світі, а східні сировинні придатки — казкові бариші. Герд, так само, як і Герлах, працював багато і сумлінно. Та це була лише чиновницька запопадливість, позбавлена пристрасті. Він думав тільки про те, щоб ті рапорти і звіти, які він посилав у Берлін, мали солідний, показний вигляд.

Герлах знав, що Герд не захоче через якогось там курсанта ускладнювати свої стосунки з офіцером відділу «ІІІ-Ц», і тому змушений був поступитися наполяганням Дітріха. Та все-таки порадив Вайсові подати рапорт про свої міркування щодо курсанта з кличкою Фаза.

Після занять, що провадилися на об'ємному макеті одного з радянських міст, і перегляду хронікального фільму про металургійний комбінат, розташований у цьому місті, — завод намічався об'єктом для диверсійного акту, — до Йоганна підійшов курсант Хрящ і сказав пошепки, що в нього є секретна інформація.

Хрящ видавав себе за сина колишнього кіннозаводчика із Сальських степів, що служив у роки громадянської війни ад'ютантом у генерала Гнилорибова. За Радянської влади Хрящ працював ветеринаром кінного заводу на Дону. Казав, що він козак, хоч насправді був сином орловського пристава.

У таборі для військовополонених Хрящ подавав прохання, щоб йому дозволили сформувати козачий ескадрон, але при перевірці виявилося, що він не знає кавалерійської служби.

Білобрисий, з пухлим бабським обличчям і світлими баранячими очима, боягуз, ледачий і дурний, Хрящ, опинившись у розвідувально диверсійній школі, обмовляв усіх, як тільки міг. Та курсанти цуралися його. Він дратував їх своєю причепливістю, ниттям, грубими спробами випитувати про заборонено, і його, траплялося, навіть нишком лупцювали. Хрящеві доноси були такі дріб'язкові, що Дітріх наказав викреслити його із списків інформаторів.

Звичайно викладачі та інструктори вислухували доноси у спеціально для цього одведеній кімнаті поруч з канцелярією. Це була малесенька комірчина з окремим виходом у двір. Хрящ розповів Вайсові, що чув, як курсант Туз, розмовляючи з курсантом Гвіздком, сказав: «Краще красиво і гордо померти за справу, ніж підлотою відігрувати собі життя». І Гвіздок згодився. І сказав, що він подумає.

Вайс сказав переконано:

— Я гадаю, він мав на увазі справу великої Німеччини.

Хрящ знітився, але, набравшись хоробрості, одказав:

— Неточність. Він зовсім навпаки думає. І з іншими теж перешіптується.

— Гаразд, — перебив Йоганн. — Зрозуміло. — Наказав — Коли ще щось узнаєш — донось тільки мені особисто. Я сам візьмуся на Туза.

— Слухаюсь! — Хрящ пом'явся, прошепотів: — А ще оцей, з інтелігентів, Фаза… Він роз'яснював, нібито Гітлер дав вказівку, щоб в окупованій Росії всім жителям дозволяти лише чотирикласну освіту. І ще заборонити всілякі щеплення, щоб ото, виходить, діти мерли вільно. Регулювати там будуть кількість населення. Одним словом, втовкмачував нам песимізм цей Фаза.

— Навіщо?

— А щоб ми журилися, а він, падлюка, вигравав перед нами своєю бадьорістю.

Вайс замислився. Наказав:

— Пиши мені про нього рапорт.

Рапорт Хряща з доносом на Фазу Йоганн підписав, поставив дату й поклав у папку для доповідей обер-лейтенанту Герлаху.

Він все-таки не втрачав надії, що замість Фази йому вдасться підібрати більш підхожу кандидатуру на посаду інструктора з радіосправи. Що ж до Туза, то треба постаратися якомога швидше звільнити його із школи. Йоганн знав, що Хрящ не обмежиться доносом тільки йому, а нашіптуватимо всім іншим викладачам та інструкторам.

Скориставшись скаргою адміністрації експериментального табору на те, що капітан Дітріх, забравши в школу майже всіх внутрітабірних агентів, поставив керівництво табору в скрутне становище, Йоганн під цим приводом порадив Дітріхові повернути Туза назад у табір, і на Дітріхове запитання, чи являє хоч якусь цінність цей курсант, Вайс відповів зневажливо:

— Психічно неврівноважений, схильний до ностальгії. Вкрай виснажений фізично. Тільки в таборі йому й місце.

Дітріх підписав наказ, і Вайс викликав Туза, щоб напутити його, як надалі слід виконувати функції внутрітабірного агента, Туз дістав од Йоганна важливі рекомендації, що стосувалися роботи Союзу військовополонених.

Насамперед Вайс порадив на всіх листівках, випущених Союзом військовополонених, ставити адресу: Берлін. Так буде солідніше. І замаскує справжнє місцеперебування організації.

— Геній! — сказав Туз. — Ну просто геній.

На тих курсантів, яких Туз запропонував замість себе, Йоганн раніше звернув увагу і зрадів, що їхні спостереження збіглися.

Простягаючи Йоганнові на прощання руку, Туз промовив сердечно:

— Хороший ти хлопець. — Помовчав і додав: — Я вашого брата чогось не дуже шанував. А тепер бачу, які у вас є люди: партійної закваски. — Всміхнувся: — Тепер ми всі тут проти фашистів чекісти. Цивільні й нецивільні, а чекісти.