Чтение онлайн

— І що ж, він спить?

— Уявіть собі, навіть найефективніші препарати снотворного безсилі. І мало того, хворий удає, ніби він спить, але його повіки реагують на світлові подразники, а коли людина спить, цього не буває.

— Слухайте, — жалібно попросив Баришев, — дозвольте мені стати отим самим благотворним подразником. Зрозумійте, дорогий, це ж наш товариш і, попросту кажучи, звичайнісінький герой, тільки про них не завжди в газетах пишуть.

Лікар здивовано втупився в нього очима. Баришев заблагав:

— Дозвольте, га? — Признався: — Я сам хвилююсь. — Попросив: — Дайте чого-небудь, — поклацав пальцями, — ну, скажімо, валер'янки, чи що… Бо, знаєте, також нерви.

Кінець кінцем Баришев узяв себе в руки і з першої хвилини, як тільки ввійшов у палату до Бєлова, став поводитися так, наче вони весь час були разом і, він тільки ненадовго виходив, а тепер повернувся. Оглядаючи вузьку палату, Баришев спитав Бєлова:

— Ти як, не заперечуєш, якщо мені тут, біля стіночки, ліжко поставлять? — Пояснив — Я, звичайно, не поранений, але для лікарів була б людина, а хвороби знайдуться.

І коли на просьбу Баришева в палату внесли друге ліжко, він переодягся в лікарняний одяг і сказав:

— Люблю полінуватись, хоч і не часто доводилось. До хірургів, правда, попадав — приносили. А отак, щоб своїми ногами прийти, — все ніколи. А все-таки свій організм треба поважати: адже завдяки йому існуємо. А ми все більше так: тіло — наче тара. Держить тебе — значить порядок. — Ліг на ліжко, запропонував: — Поспим, чи що? — Запитав тривожно: — Ти як, не хропеш?

Бєлов дивився на Баришева пильно і тривожно. Баришев натиснув на кнопку дзвінка і, коли прийшла сестра, а за нею лікар, попросив:

— Ви все-таки мене обстежте. — Поскаржився непевно: — Кволість. — І поплескав себе по покатому мускулистому плечу. Спитав: — Може, ревматизм? Або навіть температура?

Поки лікар і сестра обстежували полковника, він вів з ними нескінченні розмови: цікавився, чи є в ставку коло госпіталю риба і на що клює, як справа з постачанням, чи часто буває тут кіно. Коли лікар і сестра вийшли, Бєлов спитав з зусиллям:

— Вони росіяни?

— Сестра — ні, типова українка, а лікар — сибіряк. — І Баришев додав: — Він військовий службовець, вона вільнонаймана.

— РВА, — сказав Бєлов.

— Ну от! — вигукнув Баришев. — Звідки ж їм узятися тут, в радянському госпіталі? — Попросив ласкаво: — Ти, Сашко, заспокойся. Оціни обстановку об'єктивно, не поспішаючи, проаналізуй усі факти. — Поворочався в ліжку. — Не спиться. Тобі чого-небудь такого не дають, щоб з ходу в сон?

Бєлов прошепотів:

— Дають. Але я їх у руках перетираю, а потім здуваю, як пил, щоб не знайшли, не знали, що я не прийняв. — Звузив очі. — Приспати хочуть, я розумію.

— Це ти молодець, спритно придумав, — похвалив Баришев. — Однак позич одну від безсоння. І собі візьми за компанію. А то я спатиму, а ти ні — ніяково.

— Ні, — сказав Бєлов.

— Та ти що, мені не віриш? Ну за, компанію, як кажуть, по одній?.. — Баришев подав Бєлову таблетку і склянку з водою, простежив, щоб він проковтнув, погладив по плечу. — Ну от, розумник.

Знову ліг і незабаром побачив, що обличчя Бєлова набрало спокійного стомленого виразу. «Заснув, — подумав він. — Виходить, до всього ще й цим мучив себе». Ліг на спину, але сон не йшов до нього: занадто схвилювала його ця зустріч, велике було щастя побачити Олександра Бєлова — Сашу Бєлова, як Баришев звик називати його.

Він почував себе трохи винним…

Справа в тому, що співробітникові, який перебував у Берліні, було доручено негайно розшукати Бєлова. Але він ще перед тим, як одержав завдання, виявив в архівах гестапо матеріали про загибель Йоганна Вайса в автомобільній катастрофі, підтвердженій фотодокументами, а головне, намогильною плитою на. кладовищі, а це було найпереконливіше.

Однак у цього співробітника виникло природне підозріння: людина педантична, він, припускаючи деяку коварну махінацію СД, продовжив дальші розшуки в паперах секретних служб, а це потребувало часу.

Коли надійшов у Центр запит від професора про стан здоров'я Бєлова в супроводі не прийнятої в таких офіційних паперах просьбою передати йому привіт від Надії, тут стривожений Баришев негайно вилетів у Берлін і за два дні виїхав машиною туди, де ще не так давно відбувався бій парашутистів спільно з групою, приданою Бєлову.

У Берліні Баришев був змушений затриматися в дуже важливих справах. До них входила і зустріч із старим знайомим, колишнім портьє «Адлона», материм гестапівцем Францом.

Баришев відвідав Франца у тюремній камері. Там гестапівець, щедро постачений папером і письмовими приладдями, старанно працював, докладно й сумлінно викладаючи свої зізнання.

Нашвидку ознайомившись з ними, Баришев з радістю виявив ім'я Йоганна Вайса серед найбільш обдарованих, на думку Франца, співробітників шостого відділу СД, які користувались особливою ласкою Вальтера Шелленберга.

Франц, людина з феноменальною пам'яттю, пізнав Баришева, той теж не поступався перед ним у цьому і порадив пригадати в зізнаннях те, що Францові дуже хотілося забути в своїй особистій діяльності в гестапо, а про це Баришев був досить поінформований.

І зараз Баришев почував себе щасливим, як ніколи, виявивши Бєлова і переконавшись у тому, що його Саша Бєлов бездоганно міцно ввійшов у образ Йоганна Вайса, від нього навіть по просто і нелегко звільнитись.

Бєлов спав мало не добу. Прокинувшись, він із страхом розплющив очі, побоюючись, що знову все навколо розпливатиметься туманними силуетами. Але виявилось, що боятися нема чого: зір відновився майже повністю. І він побачив, що на стільці перед його ліжком дрімає в лікарняному халаті Баришев. І лежав нерухомо, щоб не збудити його. Але Баришев спав чутливо, почувши перший шерех, прокинувся, усміхаючись Бєлову, підійшов до вікна, розкрив занавіску. Схвалив погоду.